Жорстокий ліс - Ростислав Феодосійович Самбук

Музика одразу заполонила його, так було часто, він міг існувати в світі звуків, які породжував сам своєю уявою, вони обгортали його і підносили, здавалося, він відчував їх ледь не навпомацки, міг складати їх, як хоче, творити мелодію, і ця мелодія була такою величною і могутньою, що хлопець знемагав від розмаїття тих звуків, вони рвалися з нього, а він дивився в темряву широко розплющеними очима і летів на хвилях музики кудись далеко-далеко.

А дощ падав і падав, та звуки, породжені Сергійковою уявою, пливли в дощових краплях, мішалися з ними й створювали якусь особливу музику — на перший погляд одноманітну, та хлопчик відрізняв у ній сотні й сотні нюансів, йому було приємно й тепло, він нічого більше не хотів і був зовсім щасливий.

Музика заколисала Сергійка, і він заснув, пригрівшись. Не знав, скільки минуло часу, певно, надворі вже ніч, бо хтось казав хрипким простудженим голосом:

— Погода собача, і я вже не хотів іти, та умовились… Хоча, — зітхнув, — у таку темряву безпечніше, «яструбки» по хатах з дівчатами ховаються…

— То що ж вам потрібно? — запитала тонким голосом жінка. — Бо в мене часу обмаль.

— Хто тебе зараз шукатиме?

— Ніхто, та обережність не завадить.

— Звичайно.

— Хто Шелюка стрелив?

Лише тепер до Сергійка дійшов справжній зміст розмови. Лежав, боячись поворухнутися, і навіть ледь чутне шарудіння миші до смерті налякало його. Та надворі все ще падав дощ, не грозовий, а одноманітний, обложний, він скрадав звуки — люди не крилися, розмовляли голосно, але Сергійкові доводилося напружувати слух, щоб почути їх.

— Хто стрелив, той стрелив… — видно, запитання не сподобалося чоловікові, бо додав невдоволено: — Не твоє діло. Що в селі робиться?

— Якийсь лейтенант приїхав. У малого Шамрая зупинився. Швидко знюхалися…

— Вчитель як?

— Значить, так. Він собі під житло комору переобладнав. Пробив вікно і пічку поставив.

— Добре, недовго йому вже тепер…

— Можна я його?

— Можеш! — дозволив хрипкий. — Тільки обережненько, прошу я тебе, без шуму-галасу, щоб знали — тверда в нас рука і всюди дотягнеться!

Жінка засміялася зловтішно.

— Для нього одної кулі вистачить.

— Ото я й кажу, легесенько-тихесенько, пукнеш раз уночі, щоб совітським активістам не спалося.

— Довго ще біля села крутитиметесь?

— Та як бог пошле. І пан Коршун накажуть…

— Святі хлібом не нагодують.

— А ти для чого?

— У мене також уже нема. Тут у коші дві хлібини.

— Поки хватить. М'ясо маємо, і картопля ще лишилася.

— То коли ж на село підете?

Хрипкоголосий відповів не одразу. Нарешті мовив не дуже певно:

— Сьогодні пан Коршун прийшли. Казали — завтра вночі.

— Погуляємо! У мене руки давно вже сверблять!

«Хто це? — подумав Сергійко. — Яка острожанська жінка може мовити таке? І невже таке взагалі можливе?»

А жінка сміялася, захлинаючись, і казала крізь сміх:

— Розмова вельми корисна відбудеться, і це єдине, що тішить мене. — Раптом обірвала сміх, і лють почулася в її голосі: — Я ту червону сволоту, Демчука, власними руками задушу! Разом з його вилупками!

— Нікому нічого даром не минається, — підохотив хрипкоголосий. — Наш список, прошу я тебе, великий, але ж і ми не поспішаємо, тихесенько собі, обережненько…

— Тихесенько! Чути вас не хочу… Все тихесенько, обережненько. Палити й стріляти треба, а ви по схронах відсиджуєтесь!

— От що, — мовив хрипкоголосий, і металеві інтонації з'явилися в його голосі: — Заткнися! Ти в хаті живеш, а ми зиму в схроні гнили. Коршунові школа потрібна, документи там якісь лишилися. Чув я, в домі Северина Романовича схованку обладнано, от за школу ти й відповідаєш. Коршун тобі який наказ давав? І дивись, сиди тихо, вчителя тобі дозволяємо — і все. Завтра разом побавимось, шляк би їх усіх трафив. Ясно?

— Що ж тут неясного?

— А якщо ясно, то йди собі домів, бо в мене дорога довша й крутанів на ній більше, прошу я тебе.

— Чекаю на вас з нетерпінням!

– Іди вже!

Це було мовлено грубо і жінка, мабуть, пішла, бо розмова припинилася. Але хрипкоголосий ще стояв біля стіжка, Сергійко нічого не чув, але фізично відчував його присутність і не помилився, бо чоловік крякнув і мовив навздогін жінці:

— Руки сверблять! Може, вони в мене й не так сверблять, але ж, прошу я вас, витримку слід мати.

Він постояв ще трохи, щось буркочучи собі під ніс, і пішов до лісу.

Сергійко перечекав з чверть години, обережно прослизнув у лаз.

Визирнув і, не побачивши нікого, побіг до села.

Одразу весь забрьохався, та біг все швидше, наче біля їхньої хати вже стояли з автоматами — ще хвилина-друга й пролунає черга…

Антон Іванович, вислухавши поспішливу й дещо суперечливу синову розповідь, одразу занетерпеливився:

— Пилипе, — наказав, — час не терпить, обернися по селу, поклич Петра Андрійовича й Вербицького. — Трохи повагався й додав: — Підніми й лейтенанта, нехай, якщо хоче, також прийде.

У хлопця були свої міркування з цього приводу, і першим він підняв Бутурлака, хоч ближче було бігти до школи. Але вищого авторитету у військових питаннях, ніж лейтенант, у Пилипа не було, а, наскільки він розумів, на нараді, яку скликав батько, насамперед і мусили вирішуватися питання саме військові. Крім того, разом з Бутурлаком він підняв і Андрія — послав його до Вербицького, а сам побіг будити директора школи. На цьому заощадив принаймні хвилин десять і пишався своєю винахідливістю, бо кожна хвилина під час бойових дій важить багато, а в тому, що бойові дії вже розпочалися, в Пилипа не було ніякого сумніву.

Певно, не один він вважав так, бо вже хвилин