Жорстокий ліс - Ростислав Феодосійович Самбук

— А я запросив його на сніданок, він також гриби любить.

— Запросив, і добре зробив. Я сам хотів до нього йти. — Бутурлак якось збоку, трохи нахиливши голову, подивився на Андрія й мовив: — І ще така справа… В селі є зброя, не чув?

— Звичайно, є. Карабіни в «яструбків», та ще в сільраді…

Бутурлак обірвав його нетерпеливим жестом.

— Не про те питаю! Коли в хлопців пошукати, що знайдемо?

— Але ж був суворий наказ про здачу зброї, я сам відніс автомат!

– І це я знаю… — якась хитринка з'явилася в лейтенантових очах. — Але ж, гадаю, щось і залишилось.

— Мусило, — погодився Андрій.

— Потрібні два-три «шмайсери»… І гранати. Побільше гранат.

— З гранатами важкувато, — відповів Андрій, немов з іншою зброєю питання вже було вирішене. — Гранатами рибу глушать.

— Значить, так. Після сніданку ми з вашим директором трохи погомонимо, а ти мотнись по селу і з'ясуй обстановку.

Андрій помішав на сковорідці гриби: вже випустили воду, й кількість їх зменшилась одразу вдвоє.

— Колись тої зброї було, — почав і одразу знайшов порівняння, — як грибів… Тепер мало, але знайдемо. Якщо потрібно, знайдемо, — уточнив.

— Сам знаєш, потрібно.

— Угу… — погодився Андрій.

На місці спаленої бандерівцями Демчукової рибальської хижі стояв стіжок сіна. Антон Іванович весь час збирався збудувати нову хижу, але сільрадівські та інші клопоти зовсім не залишали часу, старий ледь викроїв кілька годин, щоб скосити приозерний лужок, а вже Пилип і Сергійко склали стіжок — ще два таких, і корова на зиму забезпечена сіном.

Хлопцям бракувало рибальської хижі: якось уже повелося, що належала вона більш їм, ніж батькові. Тут зберігався їхній немудрий скарб, починаючи з різних пристосувань для риболовлі й кінчаючи одним на двох латаним кожухом; хижа була і фортецею, і місцем різних ігор, і все острожанське хлоп'яцтво заздрило Демчукам — ще б пак: мати хижу, та й де — на самому березі озера!

Тепер, коли хижі не було, місце це збезлюдніло, та все ж Пилип із Сергійком вважали його найкращим для купання й не лінувалися зробити гак, щоб поплюскотітися на прогрітому сонцем мілководді. Та й краснопер брав тут непогано, принаймні так видавалося Сергійкові, і він вперто бігав рибалити саме сюди.

Сьогодні клювало непогано, й Сергійко кидав і кидав, мав уже півсадка, та ніяк не міг, зупинитися, якась рибальська невситимість заполонила його, не помітив навіть, як з-за лісу наповзла чорна хмара з блискавками і вшкварила злива. Вірніше, Сергійко бачив і хмару, і блискавки, та сподівався, що гроза пройде над Заозерним, принаймні зачепить Острожани лише краєм, а вийшло навпаки — блискавки металися над самими острожанськими хатами, ледь не чіпляючи верхівки дерев.

Гроза не дуже лякала Сергійка — він не був людиною легковажною і давно вже потурбувався про пришиб хоча б для таких випадків — проробив у стіжку лаз, який переходив у маленьку затишну печерку — тут можна було пересидіти будь-яку негоду, а спалося краще, ніж дома — там батько висвистував носом різні мелодії, а в стіжку лише зрідка шурхотіли миші та кумкали неподалік в густих очеретах нахабні озерні жаби.

Але до жаб'ячих літніх концертів в Острожанах давно вже звикли, либонь, без них і спалося б гірше.

Коли впали перші дощові краплі, Сергійко, не кваплячись, змотав вудку і, залишивши садок з рибою в очеретах, поліз до своєї схованки. Притрусив сіном лаз — щоб не затікала вода, та й взагалі думалося так краще, не треба було заплющувати очі — лежиш на м'якому сіні в темряві, слухаєш, як безкінечними патьоками ллє дощ на землю, і думаєш про своє — солодке й приємне, і, здається, у такі хвилини нема меж для здійснення твоїх бажань. А бажань у Сергійка, як йому здавалось, було багато, і найзаповітніше з них — навчитися грати на роялі.

На тому самому лакованому чорному «Беккері», котрого привіз колись в Острожани Северин Романович Жмудь і який стояв зараз у тій самій кімнаті, переобладнаній у шкільний зал.

В перші дні після того, як Северин Романович, навантаживши на фіри доверху всякого майна, подався слідом за німецькими військами кудись на захід, і його будинок під зеленим дахом стояв порожній, хлопці повибивали вікна й залізли в кімнати. Тоді ж роялеві довелося спізнати найгірші в його житті часи: по клавішах ледь не бігали босоніж…

Потім у село повернувся Демчук, він узяв на облік залишки Жмудевого майна й позабивав вікна дошками.

З рояля, хоч його подряпали й пооббивали, все ще можна було видобути якісь звуки, і Петро Андрійович Ротач, прийнявши жмудівський будинок під школу, якось привіз до Острожан з містечка настроювача — старезного дідуся, який чаклував над інструментом цілий день.

Сергійко весь цей день просидів поруч — сидів і мовчки дивився, як старий лагодить інструмент, і не було для нього більш поважної людини на світі, ніж цей сивобородий дідуган. Адже Петро Андрійович казав недарма: єдиний спеціаліст на всю область.

Дідуган був мовчазний, отак за день вони не перемовились ані словом, хлопчик взагалі думав, що настроювач не помічає його. Коли надворі пролягли перші вечірні тіні, дідуган зібрав увесь свій інструмент і пробіг по клавішах легко й швидко — рояль обізвався звучно й басовито, дідок тільки крякнув задоволено. Озирнувся й поманив пальцем Сергійка, той підійшов несміливо, навшпиньках, дідок дозволив йому торкнутися кількох клавішів, а сам кумедно нахилив голову набік і прислухався, примружившись. Потім закрив кришку обережно, щоб не грюкнути, й мовив несхвально:

— Такий інструмент для концертного залу, а не для шкільних хуліганів…

З того часу рояль був замкнутий, ключ зберігався в Петра Андрійовича, він неохоче відчиняв інструмент, коли приїжджала якась художня самодіяльність, і казав, що згодом, за найпершої можливості, доб'ється у райвно вчителя, щоб синьоокі поліщуки й поліщучки вчилися музики.

Сергійко підклав під щоку долоню і уявив, як грає на роялі.