Жорстокий ліс - Ростислав Феодосійович Самбук
— Невже? — таке непідробне здивування було в голосі «яструбка», що лейтенант не витримав і зареготав. Цей сміх якось розрядив обстановку.
— А я вже думав, — сказав Вербицький, — кінець нам. Що зробиш з карабінами проти автоматів? Як кролики…
— Чекайте, — подав голос директор школи, — ми ще не обговорили одного питання. Отой бандерівець, що зустрічався з Груздьовою… Ніяк не можу повірити, що мене збираються вбити. Днями розмовляв з Груздьовою, ще й доньку її хвалив… Так от, той самий бандерівець казав про якісь документи, заховані в школі, і що сам Коршун цікавиться ними. Я вважаю, якщо повідомити районне керівництво, нам виділять допомогу.
— Зв'язку з районом нема, — заперечив Демчук. — Знову лінія зіпсувалася. Чи зіпсували, — уточнив.
— Доведеться їхати.
— Ви й поїдете, — запропонував Бутурлак. — Кінь в школі є, от і обернетесь. Тільки не затримуйтеся, бо кожний активний багнет!.. А ви, Антоне Івановичу, все ж побалакайте з Суярком. Чули, сам Коршун прибув, і скільки їх зараз, сам бог не знає.
— Бог — богом, а нам би варто знати, — обізвався Антон Іванович.
— Звичайно, але що поробиш?
— Поки що їх не більше чотирьох-п'яти.
— Звідки знаєте?
— Дві буханки хліба, — мовив розсудливо Демчук. — Для п'ятьох буханка на день — в обріз. Якщо є м'ясо, картопля, а цих продуктів, як знаємо, вистачає — косулю ж забили, то хліба їм якраз на два дні. Для чотирьох-п'яти чоловіків, повторюю.
— Логічно, — мовив лейтенант з повагою. — Але ж до Коршуна може прийти допомога.
— Може, — зітхнув Демчук. — До речі, Петре Андрійовичу, ви зараз у школі ремонт робите, подивіться, а раптом знайдете Коршунову схованку.
— Ремонт? — іронічно запитав Ротач. — Ну, якщо це називається ремонтом?..
Бутурлакові нараз стало весело: завтра на село налетять бандерівці, хтозна, чи залишиться з них хто-небудь живий, і взагалі, чи лишиться в селі сама школа, а вони починають суперечку про якість ремонту…
Що ж, люди є люди, і до останньої хвилини все людське їм притаманне.
— Давайте підсумовувати, — підвищив голос. — Ви, Антоне Івановичу, зараз чи вранці пробуєте зв'язатися з районною міліцією. Якщо не виходить, до району їде Петро Андрійович. Вербицький розмовляє з відпускником. Як його? Кажете, Кушнір? Якщо зможе просохнути, дамо йому карабін. З Суярком я розмовлятиму сам. Зараз прошу не розходитись. Андрійку, — гукнув, — тягни сюди зброю! Кулемет беру на себе, вам — по «шмайсеру».
— Карабіни нам, — обізвався від дверей Андрій.
— Дітям до шістнадцяти… — почав Бутурлак жартівливо, та одразу збагнув, що хлопці, мабуть, не сприймуть його жарту, й закінчив цілком серйозно: — Ви будете в резерві головного командування, і, якщо залишиться зброя…
— Прошу вас, — мовив Антон Іванович, — вибачаюсь, та я вже по-старечому, з карабіном… Не призвичаєний до тамтих торохтілок…
— Ми, вуйку, з вами поміняємось, — не витримав Андрій.
— Давайте відразу домовимося, — запропонував Вербицький, — начальником оборони села призначається лейтенант Бутурлак. Антоне Івановичу, ви тут найголовніший, не заперечуєте?
— Погоджуюсь з великою радістю.
— От і чудово! А то анархія якась починається — «поміняємось…» Усі виконуватимуть наказ, і крапка.
— Товариш Ротач — старший за званням, — не погодився Бутурлак.
— Тепер я вчитель, — заперечив Петро Андрійович. — Крім того, політпрацівник, а ви — стройовий командир. Вам і карти до рук.
Бутурлак розумів, що для суперечок нема часу.
— Село оголошується в стані облоги, — мовив напівжартома, та всі зрозуміли, що лейтенант зовсім не жартує. — Але це знаємо лише ми, і більш ніхто. Сувора військова таємниця! Вербицький, коли розмовлятимеш з Кушніром, нічого прямо не кажи. Якщо погодиться допомогти, веди до мене. Громадянку Груздьову затримаємо одразу. Тільки от що, Антоне Івановичу: казали, дочка в неї, то потурбуйтеся… До сусідів, чи що?..
— Та не кинемо ж одну, звичайно.
— От і гаразд. Зараз ми з Вербицьким трохи порадимось, а вранці я роздивлюся, де засідки робитимемо. Без цього, правду каже Богдан, кінець нам усім.
— Тобто, капець… — тихо засміявся Демчук.
— Зміст один. Але особисто я ще не хочу помирати. Вербицький, віддайте карабін, ось вам автомат і дві гранати. Тримайте і ви, Петре Андрійовичу. А вам, Андрію й Пилипе, доручаю вельми важливу справу. Будете легкою кавалерією. Сергійку, це й тебе стосується. Доберете ще трьох-чотирьох надійних хлопців і дівчат, подивіться, хто в село приходить і хто з нього… Зрозуміло, для чого?
— Ще й як! — відгукнувся Пилип. — Виявити, з ким бандери тримають зв'язок.
— Я завжди знав, що ти розумник, — осміхнувся Бутурлак, та, на жаль, у темряві ніхто не міг бачити, якою теплою була його усмішка.
Антон Іванович постояв у дворі, щоб очі призвичаїлись до темряви. Дощ усе йшов, і він насунув каптура старого брезентовика, щоб краще заличкуватися.
Закинув карабін за плече, дулом донизу, так, як носять іноді мисливці, помацав гранати в кишенях.
Подумав: скільки ще війна нагадуватиме про себе? Оце за день Андрій з Пилипом знайшли три автомати! А скільки ще калічитиметься на мінах та гранатах?
Оце, вирішив, покінчимо з бандерівцями, слід за цю справу взятися, бо накази наказами, а поки хлопчаки самі не усвідомлять, нічого не буде…
Антон Іванович поправив карабін і, тримаючись парканів, попрямував до сільради. Постояв на ґанку, шукаючи ключа по кишенях. Не знайшов і вирішив уже повертатися по нього, як нараз намацав у зовнішній кишені піджака. Вилаявся про себе: мовляв, старіємо, шановний, і робимось неуважними, обмацував же цю кишеню, шляк би її трафив…
Зрештою, подумав, усе це пусте, є ключ чи нема, зв'язок обірвався тиждень тому, і марно сподіватися, що вдасться додзвонитися до району.
Скрутив товсту цигарку, висік вогонь кресалом, прикурив.
