Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв
У саду між деревами розплановані клумби, на них квітне резеда, братки, жовті нагідки й пахучий тютюн. А над клумбами на тонких круглих палицях понастромлювані скляні різнокольорові кулі. На кожній клумбі інша куля. І яких тільки куль немає! Темно-зелені, червоні, сині, оранжеві, голубі, яскраво-жовті. Усі вони блищать, переливаються, і коли ясного дня промінь сонця, пробившись крізь рясне листя саду, впаде на таку кулю, вона так і запалає, заіскриться, а в кулях темніших, наче в дзеркалі, відіб'ються дерева, сусідні клумби й відкрита веранда лікаревого будинку.
Нещодавно, коли я з коноплястим Сашком Бобирем заходив до Лазарєва, Сашко кинув через григоренківський паркан каменюку і влучив у найближчу світло-синю кулю. Куля лопнула, наче електрична лампочка.
Григоренко разом з покоївкою гнався за нами аж до бульвару і спинився тільки перед канавою, через яку йому важко було перестрибнути.
Ох та й кричав же він тоді! Ми були вже біля самісінької скелі, а все ще чули його крики:
— Босота! Погань голодна! Злодії!
Ми підійшли до лікаревого саду з боку Нового бульвару. Крізь щілини паркана пробивалося світло. Ми підкралися до паркана. Я перший припав до щілини між двома дошками й побачив освітлену веранду. У лікаря гості. Та ще й які!
Біля низенького кам'яного бар'єрчика на веранді стояв ломберний столик для гри в карти.
За столиком одне проти одного посідали лікар, його дружина, худюща пані Григоренко в темній блискучій сукні, наш бородатий директор Прокопович і — хто б ви думали, четвертий? Рудоволосий піп Кияниця! Кого-кого, але Кияницю я ніяк не думав побачити у Григоренка.
Біля засклених дверей, що ведуть з веранди в дім, на високій тумбочці горіла важка лампа під рожевим абажуром.
Лікар з гостями грав у карти. Біля кожного — паличка крейди: вони записували крейдою, хто в кого скільки грошей виграв.
Піп Кияниця сидів глибоко в кріслі, випроставши під столом свої довгі, взуті в рипучі чоботи ноги. Він навіть рясу розстебнув від хвилювання, — мабуть, дуже старався обіграти вусатого лікаря.
Прокопович згріб зі столу колоду карт. Записавши щось крейдою на сукні, він поретасував карти й спритно розкидав їх одну по одній лікареві, його дружині й попові. Лікар Григоренко склав свої карти віялом. Я побачив, як блиснула на його товстому пальці обручка. Він почухав картами носа, підморгнув попові, який сидів збоку, й лунко, на всю веранду, пробасив:
— Піки!
А де ж Котька? Ага, ось він де!
Через прочинені засклені двері я побачив, як він шастав по вітальні в своїй гімназичній курточці. Мені добре було видно обтягнуті червоним плюшем меблі лікаревої вітальні: низенькі м'які крісла, кушетку, маленький столик на бамбукових ніжках.
Котька взяв з етажерки якусь товсту книжку й сів на кушетку.
Пройшла через вітальню покоївка, несучи перед собою важкий димучий самовар. Вона понесла його до їдальні. Незабаром, мабуть, туди ж піде чаювати лікар із своїми гостями.
— Відійдімо! — прошепотів Куниця й потяг мене за полу сорочки. Ми перейшли на той бік провулка.
Звідси теж можна було розгледіти, що діється на лікаревій веранді.
Онде, зігнувшись над картами, сидить лікар, а навскоси від нього трясе своєю бородою Прокопович. Він знову щось записує крейдою на сукні. Певне, знову виграв. Який він зараз лагідний, ласкавий, а вчора кричав на мене, нічого слухати не хотів. Зрозуміла річ, він заступатиметься за Котьку, коли обігрує його батька.
… Я стежив за всією цією компанією і ще більше ненавидів вусатого лікаря та його приятелів.
Адже цими товстими, м'ясистими руками ще сьогодні вранці лікар Григоренко там, у фортеці, торкав охололі повіки застреленого чоловіка, якого він сам же виказав петлюрівцям. Як він міг тепер жартувати, спокійно сміятися, грати в карти?
Юзик Стародомський теж, не відриваючись, дивився на веранду.
— Почекайте мене тут, — раптом, повернувшись до нас обличчям, сказав він і, миттю перестрибнувши через глиняний Лазарєвський парканчик, зник у темряві. Незабаром Куниця з'явився, тримаючи в руках три квадратні черепиці. Я знаю, звідки він їх видер: такими червоними черепицями обгороджені Лазарєвські клумби.
— Бубна! — долинуло з веранди.
— Ось почекайте, ми дамо їм зараз бубну!
Одну черепицю Юзик простяг Маремусі.
Ми вийшли на середину провулка: звідси зручніше кидати.
Я бачив спадисту покрівлю й голови тих, що сиділи за ломберним столиком. Хтось засміявся. Мабуть, піп. Рипнув стілець. Задзвеніла посудом покоївка.
Я чув стукіт свого серця. Ноги в мене були легкі-легкі.
— Кидаймо? — зазирнув мені в очі Куниця.
Відступати нікуди. Кивнувши головою, я розмахнувся. Куниця кинув ще раніше. Поряд, зовсім над вухом, засвистіла його плитка.
Він послав навздогін другу — чути було, як пробиваючи листя старої яблуні, всі вони з тріскотом і дзвоном упали на веранду. Я бачив — гойднулася і яскраво спалахнула лампа. Відблиск полум'я довгою смугою перебіг по саду, наче погнався за кимсь. Мабуть, ми розбили скло.
Жіночий крик: «Пожежа! Горимо!» — супроводить нас. А ми, не відчуваючи під ногами ні круглих булижників, ні пророслого в них вогкого подорожника, задихаючись і штовхаючи один одного, мчимо до заповітної бульварної канави.
Переляканий Петько Маремуха підбіг до нас уже на бульварі.
По алеї бігти небезпечно: можна наштовхнутися на петлюрівський патруль.
Ми повернули ліворуч і обережно, простягнувши, мов сліпі, руки, обмацуючи кожне зустрічне дерево, стали пробиратися до скелі.
І тільки аж під скелею, коло білої стежки, що, звиваючись уздовж кручі, веде до центра міста, Куниця зупинив нас. Ми попадали на траву.
Навкруги темно. Дуже темно.
— Хто кричав «пожежа»? — спитав у мене Маремуха.
Не відповідаючи, я думав: «Ну та й кашу ми заварили! Тепер, якщо Петько викаже нас, все пропало! А що як і справді від розбитої лампи зайнявся будинок Григоренка?»
Я дуже виразно уявив собі, як багрові язики полум'я, звиваючись, лижуть стіни лікаревого будинку, поволі підпалюють дерев'яну покрівлю веранди, пробираються через віконні рами в дім… А навколо бігають злякані лікар з дружиною, Котька, Прокопович, піп у довгій рясі й
