Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

— Ось що, хлопці, я зараз, мабуть, піду до одного чоловіка, у нього добрий бредень є. Домовлюся з ним, щоб завтра зранку ловити рибу всім гуртом. Він живе тут близенько.

Я побачив, як одразу заблищали від задоволення очі в Куниці й Маремухи.

Добро, що я умовив їх зайти в Нагоряни. Поволі я починаю забувати про місто, про тяжкі спомини й хвилювання, зв'язані з ним.

— Хлопці, — сказав я, — завтра, як половимо риби, до лісу підемо. Я покажу вам Лисячі печери!

— Куди, куди? У Лисячі печери? А де ж вони є такі? — раптом нахмурився дядько.

— Як-то де? Ви ж самі мене водили! Пригадуєте, минулого літа.

— Я? Еге ж, вірно… А я й забув… Ох, які непосиди! Не встигли й у гості прийти, а вже нечиста сила тягає вас у якісь там печери. Не ходіть туди, хай вам! Гадюк тепер там розвелося — сила! Ще вжалить яка!

— Ну, тоді ми підемо на річку, до зламаного дуба, — нерішуче сказав я, міркуючи собі, що від зламаного дуба до Лисячих печер рукою подати.

— На річку можна, — погодився дядько й надів свій бриль. Біля дверей він обернувся й покликав мене:

— Василю! Піди-но сюди!

Я вийшов слідом за Авксентієм у двір. Мовчки ми зайшли у кухню. Мене одразу ж обдало запахом сухого сіна.

— Василю, — тихо й суворо спитав дядько, — а хто ці хлопці, що з тобою прийшли? Ти їх добре знаєш?

Збентежений суворим голосом Авксентія, я розповів, хто такі мої приятелі.

— Батько Маремухи живе в садибі Григоренка? — спитав дядько.

— Еге ж! — зрадівши, підтвердив я.

— Він мені позаторік чоботи лагодив, — згадав Авксентій. — А другий хто?

— А це Юзик Стародомський. Його батько собак ловить. Він біля Успенської церкви живе.

— Слухай, Василю! — сказав тоді Авксентій і взяв мене за плече. — Завтра я тебе поведу до батька. Він нікуди не ходив. Це я навмисно про ярмарок сказав. А ти нікому не смій говорити, що батько в Нагорянах. А то відразу приїдуть петлюрівці й схоплять його, та й мене разом з ним. На мене вони скоса дивляться з минулого року, та й до Мирона у них теж справа є. Наказ про арешт — розумієш? Чутка пройшла, що це не без його участі листівки партизани друкують. Зрозуміло тобі? Я вам нічого не забороняю, можеш водити хлопців скрізь, завтра ми на рибалку підемо разом, тільки про все — мовчок. Хлопці-бо знають, що батько тут?..

— Так, я казав…

— І що у мене живе, теж знають?

Я винувато мовчав.

— Ех ти, шалапуте. Все встиг вибовкати… — з докором сказав дядько.

— Та ми ж… — палко сказав я й спинився. Добре було б, звичайно, розповісти дядькові, що ми зібралися до більшовиків, але тоді треба розповісти й про виключення з гімназії. Ні, краще вже помовчу…

— Ну? — Дядько знову суворо подивився на мене. — Кажи, чого зам'явся?

Намагаючись уникнути неприємної розмови, я промимрив:

— Ми… ми… — Потім випалив: — Та ми самі ненавидимо петлюрівців! Нам теж сала за шкуру залили петлюрівці кожному. Ми теж червоних ждемо! Ви не бійтесь, дядьку!

Обличчя дядька Авксентія одразу подобрішало. Він посміхнувся. А я наважився і, згадавши про хлопців, які очікують мене в хаті, спитав:

— Дядьку, а не можна нам сьогодні рибу половити?

— Рибу? Сьогодні? Ото далася вам та риба. Ну, гаразд — риба то й риба! Тепер, правда, час такий, що бомби марнувати шкода, та вже добре — для гостей не пошкодую. Бачив, як рибу бомбами глушать? Ну, дарма, ще раз подивишся! Тільки ось ви потомилися, мабуть, з дороги? Голодні, либонь?

— Ні, ні, ми дорогою їли…

— Ну, тоді почекайте мене, а я до сусідів заскочу. Я швидко.

Я побіг до хати, попередив хлопців, що ми підемо по рибу. Поки дядько ходив у сусідній двір, ми відпочили з дороги в низенькій прохолодній хаті, а тоді вийшли на вулицю. Я насилу умовив Маремуху не брати сітку. Навіщо вона здалася, коли однією бомбою можна наглушити втроє більше?

Невдовзі з сусіднього городу вийшов дядько, тримаючи на долонях дві іржаві круглі бомби.

Маремуха з острахом глянув на них. Та й ми з Куницею йшли поруч з дядьком не без хвилювання: «А що як спотикнеться й упаде, — думав я. — Бомби ж тоді можуть вибухнути». Але дядько й не збирався падати; тримаючи н руках порожнє відро, він спокійно крокував з гори — широкоплечий, кремезний, засмаглий. Бомби він поклав у кишені.

Місце, куди привів нас дядько, було пустинне, тихе. Між дерев, над стрімчастим берегом ріки, зеленіла невеличка полянка.

Нагоряни залишилися десь позаду, за лісом. Старі явори, кривостовбурні дуби й цілі зарості бузини відокремлювали нас од села. Унизу, під скелястою кручею, бігла річка. Звідси, з височини, вода в річці здавалася чорною.

На березі, всіяному камінням, я побачив перекинутого догори дном човна. Збоку, де скелі обривалися не так круто, біліла стежка.

— Слухайте, хлопці, — подивившись униз, наказав дядько. — Я в річку не полізу. Кипу вам бомби, а рибу ви вже самі ловитимете. А тепер. марш звідси! Ховайтесь он за ті дерева.

Ми побігли вгору за течією річки на пагорб, порослий густим лісом. Ховаючись за високий ясен, Маремуха міцно обняв його руками. Здавалося, він збирався повалити дерево. Куниця, присівши навпочіпки за дубом і виткнувши з-за стовбура голову, стежив за Авксентієм. Дядька, який стояв на краю кручі, нам було добре видно звідси.

Відшпурнувши набік бриль, дядько поліз у кишеню, вийняв бомбу й обережно поклав її на траву біля бриля. Потім він дістав другу і, відразу висмикнувши з неї шпильку, кинув бомбу далеко на середину річки. Тільки бомба відлетіла, як дядько впав на траву. Припавши до неї обличчям, він лежав мов убитий. Не встигли розійтися й підкотитися до берега тремтливі кола, як раптом з самого дна тихої й спокійної річки вирвався сліпучий білий стовп закипаючої води. Він злетів майже на височину кручі, і, здавалося мені, ще трошки — й бризки цієї білої води впадуть на дядька Авксентія, який лежав ницьма.

Гул од вибуху прокотився далеко за лісом. Ввижалося, ось-ось поваляться на нас високі дуби, а полянка, з дядьком разом, завалиться з кручі в річку.

Але не встигла ще змовкнути луна від вибуху, як дядько, не поспішаючи, наче він спочивав, підвівся й узяв другу бомбу.

Він довго висмикував з неї шпильку, — певне, дріт