Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв
Одного разу мати забрала в друкарні за батька получку й кудись пішла. Батько повернувся додому сердитий. Побачивши, що матері нема, він схопив з полички будильник, загорнув його в клейонку з нашого обіднього столу й, прихопивши ще з комода мереживну скатертину, побіг з дому, покинувши мене в кімнаті самого.
Мати повернулася надвечір. Вона зв'язала в клунок свої плаття, мою білизну й відвела мене до сусідки.
— Побережіть мого сина й речі, Анастасіє Львівно, поки я повернусь, — сказала мати, віддаючи сусідці клунок і гроші. — Я поїду в Одесу, до сестри, розвідаю, чи не можна зовсім переїхати туди. В Одесі, кажуть, є лікар, який лікує людей від горілки. Може, він вилікує й мого чоловіка — життя з ним нема.
Вона попрощалася з Анастасією Львівною, поцілувала мене й вийшла з кімнати.
А через два дні ми довідались, що пароплав «Меркурій», на якому мати поїхала до Одеси, біля Очакова наскочив на німецьку міну.
До пізньої ночі кричали на Суворовській газетчики:
— Загибель «Меркурія»! Загибель «Меркурія»! Німецькі міни в Чорному морі!
Батько ходив на пошту, телеграфував то в Одесу, то в Очаків. Він усе сподівався, що мати врятувалася й не потонула разом з іншими.
Я довго не розумів, що сталося. Як і батько, перші дні я був певний, що мати жива, незабаром повернеться, і ми поїдемо до Одеси, де живе лікар, який лікує усіх людей від. горілки.
Тижнів через два після загибелі «Меркурія» я спитав Анастасію Львівну:
— І капітан потонув?
— І капітан, — відповіла вона мені жалісним голосом, і я раптом напрочуд виразно уявив собі, як серед моря самотньо плаває білий кашкет-капітанка з чорним околишем і золотим галуном, а сам капітан, пускаючи бульки, повільно йде на дно.
… Після смерті матері батько став похмурий і неговіркий. Він кинув пити горілку, приходив з роботи просто додому і все мовчав. Кремезний, білолобий, у довгій сатиновій сорочці, підперезаний сиром'ятним ремінцем, він усе ходив мовчки від комода до підвіконня, зачеплюючи ногами стільці.
Я сидів у самому кутку на тапчані й стежив звідти за його широкими, впертими кроками, бачив його згорблену спину, чув лункий тупіт його черевиків.
Мені здавалося, що батько божевільний, що ось-ось він схопить стілець, кине його об стіну, з грюкотом перекине на підлогу комод, пошпурляє одну по одній у вікно всі глибокі тарілки, а тоді закричить і візьметься за мене.
Але одного разу батько прийшов додому раніше, ніж завжди. В руках у нього було багато пакунків. Я спершу подумав, що це батько купив мені гостинців, і зрадів.
Але батько висипав пакунки на обідраний стіл і сказав:
— Поїдемо, синку, звідси до Марії Опанасівни. Коли вже таке діло скоїлося, чого ж нам більше тут залишатися.
Я знав, що Марія Опанасівна, батькова сестра, живе в місті, до якого треба їхати три доби залізницею. Наступного дня ми поїхали.
… Так, згадуючи про свого батька й про те, як ми переїхали сюди, я заснув.
Треба тікати!
Вранці, коли я ще спав, до мене прибігли Петько з Куницею. Мовчазний, завжди похмурий Куниця був стривожений. Про Маремуху годі й говорити.
— Ми втекли з другого уроку! — засапавшись, сказав він.
— Котька Григоренко пришле до тебе петлюрівців, і тебе посадовлять у в'язницю! — оглядаючись на всі боки, випалив Маремуха.
— Стривай… Розкажи йому все спочатку! — перепинив Петька Куниця.
— Я був в убиральні… зранку… як прийшов до гімназії… Чую, Котьчин голос за перегородкою… Подивився в щілину, а там Жорж Гальчевський курить біля стінки, а Котька йому розповідає. Я став навшпиньки й підслуховую. «Вдарили черепицею по лампі, гас хлюпнув просто на столик», — розповідає Котька. Ага, думаю, це про вчорашнє. «Мало будинок не спалили. Добре, тато схопив столика, що горів, та й шпурнув у сад на клумбу…» Потім Гальчевський щось у Котьки спитав, а що — я так і не розчув, а Котька й каже: «А за те, що його з гімназії вигнали!» Ага, думаю, розмова про тебе, Василю. А тут, мов на зло, хтось зайшов до вбиральні, вони замовкли, я тоді вискочив у коридор і — до Юзика. Розповів йому все, і ось ми з другого уроку втекли, щоб тобі сказати. Співи були. Родлевська пішла по ноти, а ми — до тебе.
— Тебе з Куницею не згадував?
— Мене? Ні! А що? — захвилювався Маремуха.
— І не казав, що робитиме?
— Більше я нічого не чув! — відповів Петько, тоді раптом підстрибнув і радісно вигукнув: — Ой, я ж тобі, Васько, найголовнішого не розповів! У Кияниці вся ряса згоріла, і бороду свою руду він підсмалив. От здорово! Правда?
Але й це мене не розважило.
«Справа кепська, — думав я. — Якщо Котька підозрює, що це я кинув черепицю, то, звичайно, він уже не тільки Гальчевському розповів про це».
— Ну… а ти що скажеш, Юзику? — спитав я Куницю.
— Я ось що думаю, — сказав Куниця. — Усі троє ми повинні утекти до червоних. Вони ж уже зовсім близько. А тут у місті нам залишатися не можна.
Я вперше бачив Куницю таким. Він розмовляв з нами, як дорослий. Очі в нього палали.
— Добре, Юзику! Нехай буде по-твоєму, але як же ми це зробимо? — спитав я.
— Я ж сказав: треба втекти до більшовиків. Візьмемо хліба якомога більше та й підемо на Жмеринку. Більшовики у Жмеринці. Вступимо до них у розвідники. Зрозуміло?
— А рідні? — спитав Маремуха. — Вони не пустять…
— Рідні! Рідні! Ех ти, рюмсо! Мами злякався, так? А хіба краще буде, якщо від маминої спідниці у в'язницю потягнуть?! — закричав Куниця.
— Стривай, Юзику, не кричи, — тихо сказав я Куниці. — А що як червоні не в Жмеринці? Де ми будемо тоді шукати більшовиків? А ночувати де? Що як — дощ? Тільки тихше ти, не кричи — тітка почує.
— Наші в Жмеринці… Я тобі кажу! Я читав партизанську прокламацію про це! — впевнено сказав Куниця.
— Нехай так. Але ж до Жмеринки так далеко! Як ми дійдемо туди пішки?
— Юзику, послухай, — сказав я, — зайдімо спершу в Нагоряни. Я дуже хочу з батьком побачитись. Нагоряни ж по дорозі, там відпочинемо. Звідти й до Жмеринки ближче, га?
— Гаразд! Але якщо
