Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

— А чого нам копатися! Ви біжіть збирайтеся, я тільки візьму складаного ножика й хліб. Я вас чекатиму біля Успенської церкви, у скверику!

Ми одразу ж розлучилися.

Випустивши хлопців на вулицю, я побіг до кімнати. Тітка була на городі! Це добре — нічого не треба пояснювати. Я схопив свої припаси й помчав до Успенської церкви. За кілька хвилин з сіткою й бамбуковим вудлищем туди прибіг Маремуха. У руці в нього теліпалася біленька бляшанка з-під консервів.

— На черв'яків! — пояснив Петько.

Куниця прибіг останній. Він тримав у руках фляжку з водою і маленький згорток.

— Це хліб з бринзою! — засапавшись, пояснив він. — У тебе, Петре, великі кишені, на, візьми.

Петько сунув згорток у кишеню.

Куниця взяв у Петька вудлище, і ми рушили в путь.

Надвечір, коли порожевіле сонце сідало за білі скелі, ми підходили вже до Нагорян. За перевалом, де шлях круто звертав униз, я пізнав знайомий березовий гай.

Еге ж, це він, любий березовий гай! Тут ми зробимо привал!

Високі білостовбурні дерева шелестять прозорим глянсуватим листям, крізь нього просвічує ясне небо. Унизу, в лощовині, під глинистими схилами гаю, що осипаються, дзюрчить джерело. Оголене коричневе коріння беріз омиває лісова вода.

Юзик Стародомський з розмаху кинув у струмок камінь. Пролунав дзвінкий сплеск води, і бризки впали в прибережну траву.

— Хлопці, полежімо! — запропонував Петько.

П'ятнадцять верст — не така вже довга путь, але в Петька на спині змокла від поту сорочка. Він здорово стомився.

— Тільки недовго! — попередив я, опускаючись на м'яку траву.

Куниця ліг поруч мене. Довге Петькове вудлище він, наче піку, поставив під маленькою берізкою.

Я перекинувся на спину й розповів хлопцям, як ми навесні минулого року разом з моїм двоюрідним братом Оською пили тут березовий сік. Сік був чудовий. Штопором складаного ножа я продірявив тоді в'язку кору майже біля коріння он тієї найстарішої берези, що схилилася над джерелом. До просвердленого отвору я прикріпив жолобок з білої жерсті, а Оська підставив коричневу пляшку. Не встигли ми відійти, як із дерева в пляшку закапав ледь жовтуватий березовий сік. Поки пляшка наповнювалася соком, ми перекидалися на вологому ще лужку, всіяному торішнім листям, полохаючи зябликів, і кашкетами ловили на перших весняних квітах мохнатих чорно-червоних джмелів.

Джмелі жалісно гули у нас у кашкетах, ми обережно вбивали їх сосновою трісочкою і, вбивши, діставали з джмелиних животів білий рідкий мед.

Ми запам'ятовували, де яка пташка починає вити гнізда, щоб згодом прийти подивитися на її пташенят. Так, перекидаючись і дивуючи один одного новими знахідками, ми, нарешті, потомлені, ось як зараз, падали на молоденьку травичку.

А згодом, коли березового соку набігло в пляшку багато, ми випили його тут-таки, на поляні. Він булькотів у нас у горлі, трохи гіркуватий перший сік весни! Облизуючись, ми стежили один за одним, щоб, бува, ніхто не відпив зайвого.

Який жаль, що зараз не можна було наточити соку з цих беріз, — увесь сік давно вже пішов у листя, — а то ми напилися б його досхочу.

— Еге, це було б здорово! — сказав Куниця. — Ну, гаразд, ходімо, чи що.

— Справді, ходімо, тут же дрібниця залишилася дійти, — погодився я.

Куниця швидко схопився на ноги, залишивши після себе вм'ятину на лужку.

Петько Маремуха підвівся неохоче, потягаючись, мов ситий кіт. Він ледар у нас, цей коротун.

— Ходімо, ходімо, нічого тобі потягатися. Там спочинеш. Ач, розпозіхався, — сказав Куниця, і ми покинули березовий гай.

У Нагорянах

Далеко від головного Калинівського тракту, що веде на Київ, біля вузенької, але глибокої річки, на глухому путівці лежить село Нагоряни. Дуже нерівне, з крутими та курними вулицями, це село розкинулося на горбах, над скелястими кручами.

Переваливши через Барсучий горб, ми побачили стріхи нагорянських хат. Мій дядько Авксентій жив на околиці села, біля кладовища.

Біля його хати висихали на тину глиняні, з почорнілими денцями глечики й мокре пошарпане рядно. Три курки греблися під ґанком, здіймаючи хмарки сірої куряви.

— Почекайте тут. Я піду до хати, викличу дядька, — сказав я Маремусі й Куниці.

Останньої хвилини в мене тьохнуло серце: а чи не попаде мені від дядька за непрошених гостей? Але не встиг я переступити поріг ґанку, як дядько Авксентій, почувши гомін на подвір'ї, з'явився на порозі сам. Високий, рослий, у звисаючих штанях, у полотняній сорочці, з недоплетеним гостроносим постолом у руках, він пішов нам назустріч. Обличчя у дядька було смугляве й обвітрене.

— Ого, та це Василь! Звідки? Ну, здрастуй! От не сподівався! Щасливий день буде, якщо звечора гостей стрічаю. А хлопці біля тину твої? — спитав дядько, потискуючи шершавими, жорсткими пальцями мою руку.

— Мої, мої, дядьку! Добривечір! Ми ось прийшли до вас рибу ловити…

— Ну що ж, заходьте, риби на всіх стане. Ми з Оською учора весь вечір чалапали по воді, навіть я застудився. Хриплю, чуєш як! Ну, чого ж ви надворі стоїте? Заходьте до хати.

— Дядьку, а тато де? — обережно спитав я, переступивши поріг.

Закурена кімната з широким ліжком у кутку була порожня.

— Мирон?.. А його тут нема… Мирон пішов з Оською у Голутвинці… Там ярмарок… — якось недоладно відповів дядько.

— Виходить, ми розминулися з батьком? Голутвинці ж під містом. А може, він зайде звідти додому, в місто? От буде шкода!

— Та сідайте, хлопці! Ну, чого ж ви стоїте? — запросив Авксентій. — Розповідайте, що нового в місті. Як там петлюрівці поживають? У нас їх тут мало. Проскочить один-другий шляхом, а в село заїздити бояться.

Я сів на триногий стільчик й розповів дядькові, як петлюрівці щоночі обшукують жителів, як вони правлять у кафедральному соборі молебні за здоров'я Петлюри, розповів я й про те, як закрили наше училище. Петько Маремуха разом з Куницею посідали на ослоні. Вони не оговталися ще. Маремуха з цікавістю оглядав закурену піч, набиту жовтою соломою. Біля печі на підлозі лежала купа сиром'ятних, вкритих шерстю ремінців, з яких дядько плів собі постоли.

Оглянувши кімнату, Петько визирнув у вікно, мабуть побоюючись, коли б не вкрали бамбукове вудлище й сітку… Даремно боїться — по поцуплять: тут не місто, усі люди знайомі, всі на прикметі.

Куниця спідлоба поглядав на дядька. Потім тихенько сіпнув мене за лікоть і прошепотів:

— Про фортецю розкажи… І про губернаторський будинок. І про партизанів, що листівки вночі розклеюють на стовпах.

— Добре, добре, не заважай! — відмахнувся я і квапливо розповів дядькові про те, що ми бачили в фортеці.

Зморшкувате Авксентієве