Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

— Кому морду поб'єш? — спитав Куниця.

— Гальчевському… і кошовому… Маркові… усім, усім поб'ю… Уночі підстережу — та й битиму…

— Та ж Гальчевський тебе відшмагає, мов цуценя! Бач, знайшовся вояка! А у кошового револьвер є, він у тебе з револьвера пальне. А потім, вони ж твої начальники, навіщо ж їх бити? — кепкуючи з Маремухи, сказав Юзик.

— Я їх не слухаю більше. Хто їм надав права мене бити? Хіба я винний, що яблуко само впало? Більше я до них не піду. Будь вони прокляті з їхньою самостійною разом… Швидше б червоні поверталися…

— Ач якої заспівав, — відрізав Куниця. — А скільки ранні ми тобі казали: підкуповують петлюрівці таких, як ти, розтяп своїми цяцьками — формою та маїсовою кашею. Американці й англійці все це присилають навмисно — крупу та цукор, щоб Петлюра тут хлопців підкупляв та шпигунів для них готував. А такі, як ти та Бобир, наче миші, на принаду полізли до них…

— Я тепер зрозумів і сам, які вони падлюки, — засмучено сказав Маремуха.

— Зрозумів, коли тобі шомполом іжицю прописали, — ущипливо сказав Куниця. — Мало тобі ще всипали! Шкода, що за компанію з тобою Бобиря не відшмагали.

Ох, та й уїдливий же Юзик, коли розсердиться!

— Та облиш його, Юзику! — заступився я за Маремуху й сказав: — Ех, був би ти, Петько, надійним хлопцем, хтозна, може, ми й прийняли б тебе до себе в компанію, дружити б стали. А то не вірю я тобі. Такому, як ти, навіть нічого сказати не можна. Сьогодні ти з нами, а завтра до Котьки побіжиш.

— Нехай мене грім поб'є — не побіжу! Я сердитий на нього, нічого ви не знаєте!

Маремуха від хвилювання просунув у клітку пальці. Кролиця одразу підскочила й стала обнюхувати їх.

— А шапка руда у тебе чия? Не Котьчина хіба? — суворо нагадав Куниця.

— Ну, це коли було… — вкрай зніяковів Маремуха, — Ми перший рік тоді жили на Старій садибі, моя мама понесла Котьчиному батькові за оренду гроші, а Котьчина мама подарувала їй ту шапку. У мене ж зимової не було. Я хіба винуватий?

— Твоя мама, Котьчина мама… А ось ти Котьчин підлабузник — це ми всі знаємо… Ану, заприсягнись, що більше не будеш з ним дружити, заприсягнись, що не підеш до скаутів, а ми тоді подивимось, взяти чи не взяти тебе до нас у компанію, — милостиво зажадав Куниця.

— Візьмете? Справді? — засовався біля клітки Маремуха. І раптом несподівано для нас обох він зірвав з плеча жмут різнокольорових стрічок і люто шпурнув його на землю. Нігтями він здер з рукава скаутської гімнастерки жовто-блакитну нашивочку й теж кинув її під ноги.

Він трохи подумав, подивився на землю, а тоді, мов козел, одразу стрибнув обома ногами на ці скаутські прикраси й став топтати їх так, наче під ним були не стрічки та нашивка, а справленій, живий тарантул.

Маремуха підстрибував, сопів від хвилювання і, стомившись, сказав урочисто:

— Ось!

Ми мовчали.

Щоб остаточно довести нам, що йому не шкода розлучатися з своїми голоногими скаутами, Петько тупнув ногою ще раз і раптом розмашисто перехрестив свого живота.

— Ось хрест святий, — не дружитиму з Григоренком, і потрібний він мені, подумаєш!

— А якщо ти з ним і справді не дружитимеш, — сказав я, зворушений Петьковою клятвою й тим, що він розтоптав скаутські цяцьки, — то ми візьмемо тебе в Нагоряни. У мене там дядько, а в дядька тато гостює. Ми самі, без скаутів, підемо туди. Рибу ловити будемо, — там риби, ой, як багато! І я вам лисячі печери покажу. Хочеш?

— Ну, звичайно, хочу! — ще дужче заметушився Петько. — А я сітку візьму й вудку оту довгу з бамбуковим вудилищем. Сіткою за один раз можна багато риби наловити! А черв'яків, може, накопаємо тут? У нас у Старій садибі під камінням їх багато, гладкі, довгі, — бери скільки хочеш.

— Тільки пам'ятай, Петько: якщо бовкнеш тітці, що мене вигнали з гімназії, — не минути тобі лиха, гляди! Скину із скелі! І Куниця допоможе!

— Я сам тебе скину, задавако! — відповів, звеселившись, Петько й сів на клітку.

І тут я одразу пробачив йому все: і те, що він лащився до Григоренка, й те, що був скаутом. «Він зовсім не такий уже поганий хлопець, Петько», — подумав я й сказав:

— Слухай, Петре, ми зараз збираємося в одне місце. — І я розповів йому про все.

— Зелена сорочка? Худий такий? Подерті штани? Та що ти кажеш! Його розстріляли? Не може бути! — Сказавши це, Петько миттю скочив з клітки на землю. Клітка захиталася й мало не впала, Петько зблід і дивився на нас широко розкритими, зляканими очима.

— Ні, справді? — спитав він.

— Убили, закопали й сліду не залишили! Тяжкохворого, який і опору чинити не міг. Насилу стояв… Ось що петлюрівці роблять! Їх усіх треба покидати у водоспад з фортечного мосту, а Петлюру першого, й мотузок з каменюкою на шию прив'язати, щоб не виплив! — глухо сказав Куниця,

— Стривай, а ти звідки знаєш, що він у зеленій сорочці? Ти що — його бачив? — спитав я Петька.

— Та він… я… я бачив, як його вели… повз нас… — промурмотів Петько.

— Отже, той самий! — замислено сказав Куниця. — Його у нас, у Старій садибі, спіймали. Над скелею. Учора ввечері. І Сашко Бобир теж бачив.

— Ми хочемо зараз могилу уквітчати. Ходімо з нами, Петько. А в тебе бузку наламаємо, — запропонував я.

— Я піду… Чи не пізно тільки? Може, завтра вранці?

— Вранці не можна. Треба зараз. Ходімо! — твердо наказав Юзик і перший вийшов з крільчатника.

Клятва

— Ви почекайте тут: я подивлюсь, хто вдома, — сказав нам Маремуха, коли ми підійшли до Старої садиби.

Ми посідали з Куницею на напівзгнилій колоді.

Стара садиба, до жила сім'я Маремухи, розкинулася біля скелястої кручі. Внизу бігла річка. На другому її березі, теж над кручею, височіла Стара фортеця. Звідси можна було добре розгледіти всі фортечні вежі й високий міст. Колись, багато років тому, цією Старою садибою володів поміщик Московський.

Жив він бобилем з одним тільки старим лакеєм. Незадовго перед смертю М'ясковського дім, у якому він жив, вгорів, а після його смерті Стара садиба перейшла в спадщину до двоюрідного брата М'ясковського — лікаря Григоренка.

Видно, не дуже вона йому придалася. У Григоренка на Житомирській був власний двоповерховий будинок з великим фруктовим садом. У Стару садибу він не переселився. Лікар тільки здав у оренду Петьчиному батькові — шевцеві Маремусі — єдиний уцілілий від пожежі