Борошняні немовлята - Енн Файн

Учитель не став чекати, поки Саймон поцікавиться, чого це він запам’ятав такий неважливий факт з прадавніх пліток. Пан Картрайт кинув Саймонове борошняне немовля назад на парту і пішов геть через увесь кабінет настільки швидко, наскільки дозволяли його габарити, навіть не зупиняючись, щоб розборонити двійко забіяк чи наказати Луїсу не обдирати парту.

Він не зупинився, аж поки не дійшов до свого стола.

— Так, — гавкнув він. — Усе. З мене досить. Уже майже кінець уроку, збирайте речі. Бігом додому.

Зазвичай учні прагнули якомога швидше накивати п’ятами, але не цього разу.

— Але ж пане! Пане! Дзвінка ще не було!

— Таріку, збирайся, та й по всьому. Йди додому. Всі йдіть, поки я не передумав.

Пан Картрайт сів і спостерігав за шумним безладом, який панував у класі завжди, коли учні збиралися. Він звернув увагу, що Саймон дістався до дверей не перший, але й аж ніяк не останній. Стривожений вираз зник з хлопчачого обличчя. Він рухався з колишньою силою.

Задоволений, пан Картрайт почав збирати і свій портфель, щоб теж піти додому. Не такий уже й поганий видався урок у 4-В, подумав він. Непоганий. Непоганий.

Попри всі очікування, попри всі прогнози, йому вдалося хоча б чогось від них домогтися.

— Ну ж бо, — сказав Саймон. — Заспівай.

— Я не можу, — Саймонова мама обернулася саме вчасно, щоб помітити, як Макферсон підкрадався до борошняного немовляти, і відігнати його кухонним рушником. — Ти ж знаєш, я не вмію співати.

— Я ж не збираюся виставляти тобі оцінку за десятибальною шкалою, — переконував її Саймон. — Лише хочу почути слова і вивчити мелодію.

— Я не знаю всіх слів. І не впевнена, що правильно пам’ятаю мелодію.

— А ти спробуй, — наполягав Саймон. — Хоча б спробуй.

І пані Мартін таки спробувала. Витираючи руки насухо, вона сперлася об рукомийник і, поки Саймон колисав борошняне немовля під ревниве скавуління Макферсона, заспівала настільки відважно, наскільки могла:

Вона замовкла.

Саймон глянув на неї.

— Ну? — наполегливо запитав він. — Що таке?

— Я забула, які там далі слова.

Саймон роздратовано зітхнув.

— Але ж це лише два рядки. Ти заспівала всього два рядки.

Тим часом Макферсон, скориставшись паузою, вирішив ще трохи пожувати кутик борошняного немовляти. Пані Мартін пожбурила в нього кухонний рушник.

— Я пам’ятаю лише два рядки.

— Ну ти даєш, — сказав Саймон.

Він мав такий нещасний вигляд, що пані Мартін стало його шкода.

— Може, я ще згадаю решту слів, — вона спробувала його заспокоїти.

Проте Саймон не був налаштований чекати.

— Я придумав, — сказав він. — Подзвонімо Сью.

Він кинув борошняне немовля на стілець і підійшов до телефона.

Похитуючи головою, пані Мартін запитала сина:

— А з якого дива Сью повинна знати слова?

Він не наважився сказати, що сподівається, якщо його батько насвистував саме цю пісню, коли Сью бачила його востаннє, то, можливо, їй запам’яталися бодай якісь уривки.

Він вручив мамі трубку:

— А ти подзвони і спитай.

— Саймоне, не вигадуй, — сказала пані Мартін. Вона нахилилася і витягнула немовля з пащі Макферсона, коли той, скориставшись вдалим моментом, намагався прокрастися повз неї до дверей.

— Я не можу просто так узяти і подзвонити Сью та попросити її заспівати пісню по телефону.

— А чому б і ні?

Пані Мартін так і не придумала гідної відмовки. Тому, поки Саймон намагався відтерти з борошняного немовляти щойно випраними чистенькими підштанками найбільші плями від слини Макферсона, вона набрала номер.

Коли Сью відповіла, схоже, її зовсім не здивувало таке прохання. Саймон ще не встиг видерти трубку і прикласти її до вуха, а вже почув, як вона щось наспівує:

Потім, як і його мати, Сью замовкла.

— Я забула приспів, — сказала вона. — Там щось про схід сонця і про те, що все буде гаразд.

Тільки багатозначний мамин погляд змусив Саймона стриматися від криків розчарування і натомість подякувати. Віддавши мамі слухавку, він роздратовано гримнув кулаком об кухонні двері, ті розчахнулися, і хлопець мусив піти геть, бо мати все ще на нього дивилася.

У спільному з сусідами дворі на перевернутому відрі граційно сиділа Гіацинт Спайсер, фарбуючи свої сандалі в зелений колір. Гіацинт напевно знає всю пісню від початку й до кінця, з сумом подумав Саймон. Вивчила її, мабуть, у дитячому садочку, відрепетирувала в таборі для скаутів, а тепер виспівує на все горло дискантом[15] у баптистському хорі. Але він радше звариться в гарячій олії, ніж попросить про щось Гіацинт. Він і так підозрює, що вона — одна з донощиків пана Картрайта: здібна аматорка стала професіоналкою, чом би й ні. Саймон уже збирався повертатися в дім, аж тут Гіацинт сама порушила цю тему.

— Це твоя мама там співала? — запитала вона, ретельно фарбуючи ремінчик сандалі. — Співає вона так собі, правда?

Раптом Саймона осяяло. А що як вдасться?

— Цю пісню не так просто заспівати, — сказав він.

Гіацинт здивовано підняла очі.

— Та