Борошняні немовлята - Енн Файн
Вейн фиркнув.
— Геніальна ідея, Сайме! Хай у Старого Бецмана буде ще одна причина прибити мене.
Вільною рукою Саймон витяг своє борошняне немовля з ранця.
— Не один ти в халепі. Моє немовля на вигляд ще гірше, ніж твоє.
Вейн на секунду відірвався від болота і глянув на Саймонову малючку.
— Сайме, оце так! Як ти примудрився так її зачовгати? Оце тобі сьогодні влетить.
— Це ми ще побачимо, — впевнено сказав Саймон. Але потім засумнівався і ще раз глянув на немовля. А може, і влетить. Його борошняна крихітка, безсумнівно, мала жалюгідний вигляд. Як так сталося? Як вона так швидко забруднилася? Ще вчора Саймон був зіркою цього проекту: вчителі, яких він ледве знав, привітно кивали йому в коридорі. А сьогодні у нього в руках засмальцьований подертий мішок борошна з розмазаними очима і пожованими кутиками. Де він схибив?
— Дарма ти дозволив Гуперу і Філліпсу використовувати її як штангу, — сказав йому Вейн.
Саймон захищався як міг:
— Річ не в цьому. Найбільше вона порвалася тоді, коли я дражнив нею кота Гіацинт Спайсер.
— По-моєму, дірки — це ще не так страшно, як пожовані кутики, — холоднокровно зауважив Вейн.
— Це все Макферсон, — з сумом сказав Саймон. — Він ще першого дня накинув на неї оком.
— А звідки чорні плями?
— Впала в камін, хіба не видно?
— А оці огидні обвуглені часточки?
— А, це я сам винен, — визнав Саймон. — Залишив її на грилі, поки робив собі тости.
— А що це там ззаду прилипло?
Саймон перевернув малючку і почав її оглядати.
— Клей, — сказав він. — Іриска. Болото. Засохла слина Макферсона. Курячий бульйон…
Там виявилося стільки всього, що цей перелік можна було продовжувати і продовжувати, але Вейн перебив його.
— Усе, Сайме, пора йти.
Упевнившись, що його борошняне немовля принаймні не буде найгіршим на сьогоднішньому огляді, Вейн потягнув Саймона за собою в бік школи. Коли вони дійшли до дорожнього кільця, Саймон узявся пояснювати, у чому полягає його проблема з немовлям.
— Розумієш, просто я не така людина. Спочатку я думав, що така, але потім виявилося, що помилявся. Бувають люди відповідальні, бувають ні. Виходить, я належу до других. Типу як мій батько.
Відчувши на собі допитливий погляд Вейна, Саймон зрозумів, що це він, мабуть, уперше згадує про свого батька в розмові з друзями. Одначе він провадив далі:
— Він теж не міг упоратися, це ж очевидно. Може, декому просто не дано, от і все. Такими вже вдалися ці люди, тупо їх у цьому звинувачувати.
Як завжди, він безстрашно рушив через потік машин, які неохоче пригальмовували на кільці.
— Він просто не з тих, кого вабить спокій і колиска дитяча, — продовжував Саймон, перекрикуючи шум машин.
Як завжди, Вейн поспішав за ним, винувато киваючи водіям, які мусили щосили тиснути на гальма.
— Він не з тих, кого що?
Проте Саймон уже перетнув дорогу і цілеспрямовано йшов газоном до шкільної будівлі. Він мусив ще дещо дізнатися, дістати останню підказку, щоб розгадати таємниче зникнення свого батька. Бракувало лише однієї деталі.
— Пані Арнотт! Пані Арнотт!
Вона озирнулася, почувши його голос.
— Саймоне, що сталося?
На її превелике здивування, хлопчина почав співати до неї насиченим, сильним, упевненим тенором, який вона часто чула на шкільній лінійці, але й не підозрювала, що то був голос Саймона.
— Напинаємо вітрила — і несе нас вітер змін…— Саймоне?
— Кличе вже мене до себе моря вільного блакить…Це він так їй грубіянить?
— Саймоне, я поспішаю, — попередила вчителька. Але він ішов поруч з нею, продовжуючи співати на все горло.
— І летімо, мов на крилах! Хай лунає хвилі дзвін…— Саймоне, це що, такий жарт? Ти побився об заклад? Тобі заплатили за цей спектакль?
— Залишаймо позад себе все пусте, що нас гнітить.Пані Арнотт нетерпляче повернула на вузьку доріжку, що вела до входу для вчителів. Ігноруючи суворе шкільне правило і табличку «Стороннім вхід заборонено» на дерев’яному стовпчику, Саймон і далі йшов пліч-о-пліч з нею та продовжував горланити:
— Мерщій на схід сонця, пригоди нас кличуть! Бувайте, рідненькі…Пані Арнотт зупинилася. Раніше з Саймоном таких проблем не було. Він бував нестриманим і неоковирним. Інколи він бував справжнісіньким шибеником. Але вона мусила визнати, що за весь час їхнього знайомства по-справжньому норовистим він ніколи не бував. Що ж їй робити? Прочитати йому мораль чи вдати, що вона його не чує? Передусім, подумала пані Арнотт, чи є навколо свідки?
Вона підняла голову і побачила, як у вікні учительської між складок штор пан Картрайт докурює свою останню перед уроком цигарку.
Він помахав їй. Помилково сприйнявши її розгублений вираз обличчя як прохання про допомогу, він прочинив вікно і вже був ладен волати на Саймона за те, що той насмілився ступити на землю обітовану.
— …все буде гаразд, — почув він пронизливий спів Саймона.
Все буде гаразд? Упізнавши слова з пісні, пан Картрайт одразу ж усе збагнув. Тепер він дивився на Саймона з учительською радістю та гордістю. Гріш
