Борошняні немовлята - Енн Файн

Ось хлопчина — ходячий доказ того, що старий добрий здоровий глузд завжди перемагає. Заради Бога, ви лише гляньте, як він змінився! Ще вчора він розкисав, як похнюпа, від любові до свого маленького гидкого мішка з борошном. Та слова старого мудрого вчителя змінили хлопчину так, що й не впізнати. Він перетворився на цілком нормального юнака (ну, нормального за його мірками, звичайно), ще й залицяється до кохання всього свого життя, неземної пані Арнотт, і співає їй серенад прекрасним гучним голосом.

— Когось вабить спокій й колиска дитяча, — чарівний тенор Саймона лунав на шкільному подвір’ї.

Та пауза після цих слів дещо затяглася. Пан Картрайт на хвильку відчув себе жертвою старих східних тортур, яка чекає, поки крапля води впаде їй на голову.

Зрештою він не витримав, ширше відчинив вікно, висунувся з нього і загримів своїм чудовим мелодійним баритоном, яким він завжди виправляв учнів, коли ті хибили, співаючи псалми:

Саймон знесилено впав на коліна. Пані Арнотт накивала п’ятами. Ззаду підбіг Вейн.

— Що це там завивав Старий Бецман?

— Але я — вітрильник, — важко дихаючи, повторив Саймон, — пливу повсякчас.

Вейн скривився.

— І що ж це означає?

Саймон глянув угору, щоб запитати пана Картрайта. Але було вже надто пізно. Цілком задоволений таким вдалим завершенням чудової старої моряцької пісні, пан Картрайт загасив цигарку, зачинив вікно і зник.

Однією з найсильніших Вейнових рис була надлюдська наполегливість — він не раз це доводив на футбольному полі.

— Як людина може бути вітрильником? — уперто запитав він.

— Звідки мені знати? — відрізав Саймон. — Треба когось запитати.

— Кого?

Вейн роззирнувся. Навколо не було ні душі, крім Мартіна Саймона, який ішов стежкою, читаючи «Пошуки Святого Грааля».[16]

— Спитай у нього. Він ботан. Мусить знати.

Саймонове обличчя засяяло. Так, Мартін Саймон мусить знати. Той, хто цілими днями викаблучується, читаючи поезію (ще й частенько французькою), точно зможе перекласти закручений рядок з пісні нормальною мовою. Запросто.

Саймон підвівся з колін і пішов по траві, зупинившись майже перед самісіньким Мартіном. А відтак виставив ногу і навмисно преспокійно чекав, поки Мартін перечепиться через неї, а його «Пошуки Святого Грааля» гепнуться на траву.

— Вибач, — сказав Саймон і нахилився, щоб підняти книжку, а потім віддати її хлопцю.

— Дякую, — сказав Мартін дещо насторожено.

Але Саймон вважав, що нахилитися і підняти книжку цілком досить, щоб продемонструвати свої благі наміри. Не було потреби церемонитися далі.

— Слухай, — сказав він. — Ти розумака. Поезію читаєш. Скажи, що означає, коли хтось стверджує, що він — вітрильник?

Мартін завагався. Може, вони просто хочуть з нього посміятися. З іншого боку, було очевидно, що Саймон налаштований серйозно і рішуче. Здавалося, хлопець щось шукає, як лицар Ґалагад з тієї книжки, яку він щойно повернув.

— Вітрильник?

— Так, вітрильник.

Треба віддати належне цим розумним вискочням, думав Саймон, чекаючи на відповідь. Якби хтось підійшов до нього й отаке от запитав, він послав би його і пішов би собі далі. Але Мартіна, здавалося, не здивувало і не образило запитання про щось, що може виявитися віршем. Він лише зняв окуляри і задумливо протер їх, а потім спитав:

— Ти можеш дослівно повторити текст?

Нема чого ходити околяса, подумав Саймон. Тож він закинув голову назад і на все горло заспівав:

Розгублений вираз одразу ж зник з обличчя Мартіна.

— Ну, вочевидь, це метафора, — почав він. — Протагоніст[17] вирішив вдатися до аналогії з…

Він затнувся — частково від жаху, а частково тому, що Саймонова рука раптом міцно схопила його за горло і перекрила доступ кисню.

— Я не просив читати мені лекцію, — суворо заявив Саймон. — Я лише хочу знати, що це означає.

Він забрав руку і стояв, чекаючи відповіді.

Мартін Саймон спробував ще раз.

— Це означає, — сказав він, — що тому хлопчині пора в дорогу. Як і корабель з напнутими вітрилами має пливти за вітрами, так і той парубок у певний момент мусить піти геть, хай як він хоче залишитися, але протистояти своїй вдачі — характеру і темпераменту — він не може. У нього нема вибору.

Саймон вдивлявся в небо. У нього засльозилися очі, він судомно ковтнув.

— Нема вибору, кажеш?

Мартін упевнено сказав:

— Абсолютно. Така вже він людина. Просто не може по-іншому.

Аж тут втрутився Вейн, підозріло запитавши Мартіна:

— Чому ти такий упевнений?

— Бо саме про це йдеться у словах, — терпляче пояснив Мартін. — Це те, що вони означають.

— Але звідки ти знаєш?

На допомогу Мартіну прийшов Саймон і різко поставив Вейна на місце.

— Слухай, — сказав він. — От ми з тобою вміємо грати в футбол і реготати від душі, так? А ось Мартін — він розумака. У футболі він нездара. Навіть по м’ячу не вцілить, а про ворота годі й казати. Але він тямить у таких речах, як пісні та поезія.

Він обернувся до Мартіна:

— Я все правильно кажу?

Мартін кивнув.

— Правильно, — сказав Саймон. А оскільки дискусія про інтелектуальну силу