Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська - Олександр Степанович Дерманський

— Спочатку я не знала, куди йти, а потім почула Кузину пісню і поспішила на її звуки, — пояснила Черешня.

— Це добре, що ти прийшла, — сказав Джек, — бо нам було б непереливки.

— То розкажіть, що ж трапилося.

— Ми й самі хотіли би дещо дізнатися, — сказала Одарочка, — Кузю, може, ти нам розкажеш, як упорався з тими страшнючими щурами…

— Еге ж, якщо твоя ласка, — попросив Онисько…

— Ну, слухайте… — почав хробачок.

Спочатку він повідав друзям про порожню бляшанку, потім про «Вальс картопляного цвіту», про несподівану поведінку пацюків, і про ноту «ку», і про каналізацію…

— Молодець, — похвалила хробачка Черешня, коли він закінчив оповідку, — показав тим задрипанцям, де раки зимують.

— А де? — спитав Джек. — У каналізації?

— Та ні, Джеку, це приказка така, — пояснила корова. — А ось ми й приїхали: зупинка Виставка досягнень народного господарства!

Увесь день друзі роздивлялися виставку. Вражень назбиралося на цілий рік уперед. Чого тільки там не було!.. Але переказувати всі ті дива ми не маємо часу, бо саме приїхала вантажівка з села і нашим мандрівникам час залазити до кузова, щоб, бува, знову не залишитись у місті на ніч.

Їхали весело: співали пісень, сміялися, пригадуючи пережиті пригоди, мріяли про майбутню зустріч… Що ближче до лісу, то гарний настрій кудись вивітрювався, а всі пасажири вантажівки похмурніли. Нікому не хотілося розлучатися. Та ось перед машиною виринула кудлата смуга лісу.

— Бувайте, — сухо кинула Черешня і, ховаючи великі мокрі очі, підставила друзям свого хвоста, щоб ним вони спускалися на землю.

— Бувай, побачимось, — сказав Онисько і зіслизнув донизу.

— Передавай вітання Гнідому, — попрощався Джек і подався за вужем.

— Ми сумуватимемо, — тамувала сльози Одарочка, вхопившись за хвіст. За мить вона вже була на землі.

— Бережи здоров’я, — схлипнула Евридіка і приєдналася до друзів.

— Щасти тобі, — сумно мовив Кузя і зник за бортом кузова.

Ще хвилину друзі стояли й дивилися вслід Черешні, яка віддалялася, самотньо стоячи на вантажівці. Скоро корова стала невеликою розмитою цяткою, ще мить — і вона зникла за темним виступом лісу, що клином врізався в запашне різнотрав’я луки.

Подорожні трохи невпевнено увійшли в ліс. Ніхто, крім Ониська, ще не бував у лісі. Та й вуж був тут дуже давно. Проте місцина здавалася йому знайомою. Друзі йшли широкою стежкою, що звивалася поміж височенних бурокорих сосон, товстих і не дуже дубів, духмяних бузинових та черемхових кущів. Серед зеленого шатра лісу то тут, то там озивалися співом пташки, обабіч стежки хтось загадковий шарудів торішнім сірим листям. Дорогу Ониськовій компанії раз по раз перебігали метушливі мурахи — то самі, а то й з якоюсь чималенькою ношею на спині чи у щелепах… Головки жовтих і синіх квіточок, якими ряснів нижній шар лісу, вгиналися під бджолами, обтяженими нектаром і пилком, під пеньками тулилися якісь тонконогі жовто-бурі гриби…

— Тут гарно, — сказала Одарочка.

— Гарно то гарно, — бурчав Джек, — але вже їсти хочеться. Ми скоро прийдемо?

— Скоро, — сказав Онисько. Йому й самому не терпілось якнайшвидше побачити бабусю: по-перше, він уже дуже скучив, а по-друге, згадав про плями на бабусиному листі. А що як у неї таки щось трапилося, і вона плакала?

— А ти пам’ятаєш, куди нам іти? — спитала Евридіка. — Ми, часом, не заблукаємо в лісі?

— Ні, не хвилюйся, за о-он тим дубом є великий пеньок. У ньому — бабусина хатка.

І справді, за великим столітнім дубом, під бузиновим кущем, був здоровенний пеньок, в якому виднілися двері.

— Ну от, прийшли, — схвильовано проказав Онисько.

— То стукай, — метушився Джек, — стукай…

— Навіщо стукати, — втрутився Кузя, — хіба не бачиш, он над дверима якась стара засмальцьована мотузка висить. Це ж, мабуть, від дзвіночка. За неї треба тягти, щоб відчинили.

Онисько несміливо потяг за мотузку. Дзвінок не дзвонив.

— Спробуй сильніше смикнути, — порадив Джек.

Вуж смикнув сильніше, проте дзеленьчання ніхто не почув і дверей ніхто не відчинив.

— Хто ж так смикає? — сердився Джек. — Що ти з нею маніжишся, наче це не стара шворка, а якась твоя родичка! Ану, дай я!..

Джек закотив рукава своєї картатої сорочки, поплював на дві лапки, ухопився ними за мотузку, присів і… я-ак сми-икне!..

— Ой-ой-ой! — закричала Одарочка. — Вона відірвалася!..

— Ой-ой-ой! — закричав іще хтось. — На біса такі парашути, що не розкриваються!?

— Здрастуйте, — сказав жук. Він сидів на землі й обома лапками тримав за хвіст… Ониськову бабусю.

Бабуся сонним поглядом обвела присутніх, зупинилась на онукові й вигукнула:

— Ончику! Ти ба, а ти вже парубок!.. Добре, що це ти, бо я вже думала, що мені знову бракованого парашута підсунули…

Друзі перезирнулися. Якби вони не знали Ониська, то би таки подумали, що в його бабусі щойно стався струс мозку. Адже вона говорила дивні речі: про якісь парашути… Але всі одразу збагнули: бабуся їхнього друга, як і він сам, полюбляла мріяти. Очевидно, вона дрімала на бузиновій гілці, що звисала над дверима хатки, і бачила якісь летючі сни. А тут і гості надійшли… Джек і стягнув її додолу, він же думав, що у дзвінок теленькає. Та нічого, бабуся навіть не образилася на «стару мотузку».

Сито повечерявши, друзі мостилися спати в ліжечка, що їм