Жорстокий ліс - Ростислав Феодосійович Самбук

— Оце мій племінник, а ви повірили якомусь…

— Андрій то був, — втрутився Грицько.

— Я й кажу, — зрадів Фрось, — коні добрячі, такі коні тільки в Северина Романовича…

— Тихо будь! — зупинив його Коршун. — Чому вирішили, що розвідники в болоті загинули?

— А куди ж їм дітися? — зовсім по-домашньому розвів руками Фрось. — Ми ж весь ліс прочесали, певно, вони нас помітили й вирішили через болота пробиватися, а там… самі розумієте…

— Так, через болота їм не пройти, — згодився Коршун. — Але ж хлопаки могли обдурити вас. Ви — до Дубової галявини, а вони провели їх Гадючим яром. Збагнув?

— Але ж племінник ваш… — похитав головою Фрось, а Коршунові стало ясно, що Фрось мав рацію: кому ж вірити, якщо не родичеві самого Коршуна?

— От що, Фросю, — пом'якшав, — піднімай своїх хлопаків і — швидше до Острожан! Він вас проведе, — кивнув на Грицька. — А може, я сам? — завагався, та лише на секунду — згадав, що розвідники пробилися через усі есесівські заслони, вони — справжні солдати, легко в руки не дадуться, для чого ж підставляти свою голову під кулі? — Хоча тут у мене справи… Загін пошлеш дорогою лівіше від села, відріжеш їм шлях до Темного лісу, а там оточиш рибальську хижу — хлопець тобі покаже. Якщо вони там взагалі є… — додав раптом непевно.

— Там вони, ось побачите, — просунув голову в двері над Фросевим плечем есбіст.

— Ти, Олексо, бери його загін, — розпорядився Коршун, — і гайда! Поспішайте, аби заступити їм дорогу до темряви.

— Дайте мені й другий загін, — попросив есбіст. Знав, що тільки назва — загін, насправді ж у Фрося під рукою двадцять два чи двадцять три стрільці.

— А коней де візьмеш? — запитав Коршун, і есбіст лише стенув плечима. Справді, у них всього три десятки коней. А поки дістанешся до Острожан пішки…

— Добре, пане, — погодився, — Фросевів загін полку вартий.

— З богом, — відпустив їх Коршун. Коли вже виходили, попросив: — Постарайтеся живими їх взяти. Хоча б двох чи одного. Привезете сюди, разом допитаємо.

Есбіст озирнувся, довге й похмуре обличчя його посвітлішало.

— Буде зроблено, пане. У мене на цих червоних вояків давно вже дуже руки сверблять.

Бутурлак, ще здалеку побачивши двох на коні, затурбувався.

Коли вершники під'їхали ближче і в бінокль можна було розібрати, що попереду сидить Андрій, трохи заспокоївся.

Але ж хто другий? Якийсь старший чоловік, вусатий, у білих штанях, босий. І чому в хлопця на шиї автомат?

– Іванов, займіть позицію на горищі! — наказав. — Контролюйте підходи з боку лісу. Горянський, станьте біля дверей. Стріляти тільки за моєю командою! — лейтенант підтягнув до себе автомат, клацнув затвором.

Андрій, зістрибнувши з коня, попрямував до дверей хижі, та, згадавши про замок, гукнув Пилипа:

— Відчиняй швидше!

— Замок там тільки для годиться… Лейтенант так наказав…

«Звичайно, — подумав хлопець, — а коли б тут щось трапилось? Виламуй двері?..»

Він штовхнув двері плечем і ледь не потрапив в обійми Горянського. Той поклав одну руку йому на плече, другою схопив автомат.

— А-а… — здогадався Андрій. Віддав солдатові зброю, пошукав очима лейтенанта. Нарешті звик до напівтемряви, побачив, що Бутурлак сидить біля вузенького віконечка на ослоні. Під його допитливим поглядом зробилося соромно, наче він завинив у тому, що сталося.

Андрій опустив голову, мовив, похнюпившись:

— Пробачте нас, трапилось таке… Скоро тут будуть бандери, і вам слід тікати! — гадав, що зараз усі почнуть розпитувати, але лейтенант, здавалося, не змінив і пози. — Ми не винні, так вийшло…

Бутурлак запитав коротко:

— Хто це з тобою?

— Вуйко Антон. Пилипів батько.

— Добре… — кивнув головою лейтенант. — Поклич вуйка Антона сюди.

Старий Демчук виговорював щось Пилипові. Почувши, що його гукають, зайшов до хижі, став біля дверей, та Горянський вказав йому місце перед лейтенантом.

— Тепер розповідай, — наказав лейтенант Андрієві.

Хлопець говорив збиваючись і не дуже складно, але Бутурлак слухав, не перепитуючи.

Коли нарешті Андрій замовк, лейтенант перевів погляд на старого.

— Отже, ви, дядьку Антоне, зможете провести нас? — запитав. — Яким шляхом?

— Прошу, пане-товаришу, є дві дороги. Або ж навколо села до Темного лісу, або ж болотами. Якщо до Темного лісу, то на бандер можна натрапити, а болотами, правда, небезпечно… Але пройдемо.

— Там тільки вуйко дорогу знають, ніхто з села не ходить, навіть я, — швидко вставив Андрій. — Якщо вони кажуть, що проведуть, то проведуть, не сумнівайтеся.

— А ми й не сумніваємось. — Лейтенант розгорнув планшет. — Йдіть до світла, дядьку Антоне.

Андрій слухав, як лейтенант обмірковує із старим Демчуком шлях через болота, й дивувався.

Хлопець досі перебував у гарячково-збудженому стані, від нетерпіння переступав з ноги на ногу. Гадав: почувши, що бандерівці дізналися про їхню схованку, розвідники стривожаться, почнуть негайно збиратися, а лейтенант спокійно схилився над картою, наче раніше не мав часу вивчити її. Не знав, що цей зовнішній спокій свідчив про високу внутрішню зібраність солдатів, готовність будь-якої секунди прийняти смертельний бій з ворогом.

Нарешті лейтенант клацнув кнопками планшета й підвівся.

Сержант Іванов зісковзнув з горища, став за спиною Бутурлака. Горянський відступив од дверей, даючи дорогу. Та лейтенант стояв, машинально поправляючи ремінь автомата. Зиркнув на Андрія, перевів погляд на Демчука й запитав у старого:

— Бандерівці, звичайно, дізнаються, хто допоміг нам. Що станеться з вами?

— Най пан офіцер не сушить цим собі голови. — Демчук поліз у кишеню за махоркою, та передумав. — Жінка моя, певне, уже зібралася, а ми з хлопаками пересидимо десь у лісі. — Осміхнувся у вуса. — Пересидимо, якщо наші не дуже баритимуться, так і скажіть начальству: зачекалися тут. Точно кажу, зачекалися, най не думають, що всі тут бандери, скоро їм в'язи скрутимо!

Така довга тирада, видно, далась