Жорстокий ліс - Ростислав Феодосійович Самбук

— Я вже просив вас, — почув сльозливий голос Грицька, — щоби дістали вівчарку. А оті Демчуки десь злапали пса і хочуть за нього два кіла сала. Я й подумав…

— Подумав… подумав… — сердито забуркотів старий Жмудь. — А того не збагнув, що вони усі в нас ось де! — Андрій уявив, як Северин Романович стиснув свого величезного кулака. — Самі б привели того пса, та й ще дякували!

— Звідки я знаю?

— Ти син ґазди й мусиш це знати. Голоті сало носити… За одне це тебе канчуками нагодувати треба!

— Вже й канчуками! — в голосі Грицька з'явилася зухвалість. — Тільки й чуєш…

Северин Романович позіхнув.

— Хвали бога, що притомився я. А то б почастував.

— Скажіть матері, щоб дала сала.

— А може, твої Демчуки воліють ще домашньої ковбаси? Чи шинки копченої?

Це було мовлено з таким сарказмом, що Грицько, певно, відразу усвідомив марноту своїх сподівань. Та все ж не здався:

— Тоді накажіть Демчукам, щоб віддали мені вівчарку.

— Ти бачив того пса?

— Андрій казав — гарний.

— Андрій казав, Андрій зробив… Сам, питаю, бачив?

— Та ні. Вони його в рибальській хижі замкнули.

— Піди подивись.

— Я з ними побився, не покажуть.

— Чого бився?

— Та малий зірку не хотів показувати.

— Зірку? — здивувався Северин Романович. — Яку зірку?

— Знайшов, каже. Звичайна зірка, червоноармійська.

Пружини дивана, на якому сидів Северин Романович, голосно застогнали.

— Сам бачив її?

— Бачив, то й що? Така сама, яку ви відняли колись у мене.

На кілька секунд запала мовчанка.

— Справді, міг знайти, — зітхнув нарешті Северин Романович. Помовчав і запитав: — А зірка та яка?

— Червоноармійська, кажу…

— Не те питаю. Ну, видно, що в лісі лежала? Заіржавіла чи почорніла?

Андрій сперся плечем на стінку, бо коліна зрадницьки затремтіли.

— Я й сам подумав, чому нова зірка? — почув Грицькову відповідь.

Знову застогнали пружини дивана.

— Може, він її пісочком відчистив? — висловив припущення Северин Романович.

— Не все одно… — зітхнув Грицько. — Я вам про пса, а ви — зірка…

— Ану, помовч! — наказав Северин Романович. По хвилі запитав: — Не бачив — хижу замкнуто?

— Та висить замок.

— Не заходив всередину?

— Я ж казав — побився з ними. А що?

— Чужих людей поблизу не бачив? Вояків совітських?

— Де ж їм тут взятися?

— Бачив, що вуйко Кирило вранці приїжджав? Німці совітських розвідників ловлять.

– І ви гадаєте?..

— Нічого я не гадаю. Підозріло тільки — зірка ота…

— Слухайте, — швидко мовив Грицько, — а Пилип ще клунок ніс. Півхлібини і огірки… Сам бачив, розсипав він.

Диванні пружини знову застогнали.

— Ану, поклич Андрія, — наказав Северин Романович, та одразу позадкував: — Хоча, не треба. Бери коня, мерщій скачи до Грабового.

Андрій обережно висковзнув з коридора. Попід стіною спіжарні перебіг до брички, почав розпрягати коня.

«Що ж робити? — міркував схвильовано. — Вуйко спершу хотів послати до Коршуна мене, та передумав. Невже не довіряє? Адже ж вночі посилав…» — не встиг щось вирішити, як Северин Романович гукнув з веранди:

– І досі Сірка не випряг?

— Та я, вуйку, стайню закінчував прибирати, щоб коня вже на чисте, завести.

— Засідлай Грицькові вороного.

— Куди це він проти ночі? — якомога байдужіше запитав Андрій. — Кінь гарячий і темряви боїться.

— Сам знаю, чого боїться, чого ні…

— Зараз, тільки випряжу Сірка.

— Сам випряжу. — Северин Романович спустився з веранди. Мало не одразу за ним вискочив Грицько, одягнений у парусинову куртку.

— Ти куди? — запитав Андрій. Хлопець зробив утаємничене обличчя.

— Справи, — одповів невизначено.

— Вівчарку вже завтра подивимось? — запитав Андрій.

Северин Романович кинув розпрягати Сірка. Приступив до племінника.

— Ти сам пса бачив?

Андрій знизав плечима.

— Гарний собака, вівчарка…

— Сам бачив, питаю?

Андрій одразу прийняв рішення: «Якщо скажу, що бачив на власні очі, можливо, повірять, підуть дивитися, а там будь що буде — можна замкнути обох у хижі, протримати до вечора…»

— Чом не бачив, показували…

– І до хижі заходив?

— Звичайно.

— Нікого там не було?

— Хто ж може бути?

Северин Романович перезирнувся з Грицьком. Видно, тверді Андрієві відповіді похитнули його рішучість.

— А на горищі? — запитав Грицько.

– І на горищі нікого.

— Звідки знаєш? — втупився в нього уважним поглядом Северин Романович.

Андрій завагався лише на мить, та Жмудь уже запідозрив племінника. Ніяк не виказав сумніву, навіть рукою махнув байдуже.

— Як чоловіка щось штрикне, — мовив спокійно, — то він сам не свій робиться. Хай йому грець тому псові — завтра подивимось. Виводь вороного, — наказав Андрієві.—А ти не жени, — повернувся до сина, — переночуєш у Заозерному, сьогодні не вертайся, кінь і справді темряви боїться. Скажеш Іванові Йосиповичу, що я завтра навідаюсь.

Андрій зрозумів, що все це мовиться про людське око — либонь, Северин Романович підморгує зараз синові, мовляв, Андрій напевно змовився з Демчуками і слід задурити йому голову…

Грицько відповів упевнено:

— Я все зроблю, але ж завтра треба того пса…

— Буде твій, — пообіцяв Северин Романович.

Грицько скочив на коня, Северин Романович пішов одчиняти ворота, а Андрій стояв і дивився, як виграє вороний.

Жеребець