Жорстокий ліс - Ростислав Феодосійович Самбук

— Либонь, від німців колись відбився пес, — інтригував далі Андрій. — Худий, кажуть, усі ребра видно, та злий — не підступишся!

— Як же вони його?..

— Голодний, — авторитетно пояснив Андрій, — коли пес голодний, за ким хочеш піде.

— То я ж його годуватиму! — зрадів Грицько та одразу й спохмурнів. — Два кіла сала мати не дадуть.

— Так, не дадуть, — погодився Андрій. — Може, коли всі задачки розв'яжеш.

— Слухай, — улесливо почав Грицько, — хочеш, я тобі протитанкові гранати віддам?

— Хочу.

— Ти от що, — по-змовницькому зашепотів Грицько, — коли мати до комори підуть, гукнеш їх, мовляв, до крамниці хтось кличе…

— Так вона й зірветься знеобачки! Замкне комору за собою.

— Може, й забудуть?

— Все може бути. Та навряд.

Грицько озирнувся злодійкувато.

— Тоді я… — він не доказав, але Андрій здогадався, що задумав Гриць: певно, витягне ключа в матері і залізе вночі в комору.

Поколупавши в носі, Грицько запропонував:

— Я зараз хотів би глянути на того пса. Гайнемо разом?

— А стайню хто чиститиме?

— То я побіжу сам…

— Злі Демчуки на тебе, — застеріг Андрій. — Пилип нахвалявся, що вуха обірве.

— У-у, гицель собачий, — насварився кулаком Грицько. Та згадавши, що саме від цього гицеля залежить, чи матиме він вівчарку, полагіднішав. — Коли звільнишся, збігаємо? — попросив.

Андрій кивнув невизначено і, захопивши вила, подався до стайні. Не встиг ще прибрати гній з-під коней, як у щілину між стулками дверей просунулося збуджене Грицькове обличчя.

— Швидше, — мовив, — там батько їдуть, а мати в коморі, то гукни її! Мовляв, батько кличуть…

— А потім усі шишки на мою голову!

— Е-е, скажеш — помилився…

Андрій знав, що Грицько не відчепиться, але й не хотів допомагати. Та, зрештою, нехай ризикне: якщо навіть Грицькові і вдасться поцупити сало, можна буде ще щось вигадати. Головне — дотягнути до вечора.

Хлопець увіткнув вила в купу гною, вийшов із стайні. Грицько з надією дивився на нього.

— Чого стовбичиш? — пригримнув Андрій.

Той посміхнувся улесливо, югнув за ріг стайні і заховався в кущах смородини.

Побачивши бричку Северина Романовича, що завертала до воріт, Андрій гукнув голосно:

— Тітко Ганно, вуйко приїхали!

Тітка визирнула з комори, обтерла руки білою ганчіркою і заклопоталася:

— У мене борщ охолов, і він того не потрапить, що крутишся цілий день… — вона щезла в коморі і з'явилася через кілька секунд з кільцем ковбаси. Андрієві здалося, що затрималася на мить біля дверей і туди-сюди глипнула очима, та, либонь, тільки здалося, бо задріботіла до кухні, охкаючи.

Хлопець провів її уважним поглядом, скосував на смородинові кущі, з-за яких визирав Грицько, невдоволено гмикнув: цьому пуголовку таланить…

Щойно мати увійшла в кухню, Гриць кількома стрибками подолав відстань од кущів до комори і спритно прослизнув у двері.

— Гей, — загорлав з вулиці Андрієві Северин Романович, — помер ти, чи що? Відчиняй ворота!

Хлопець побіг до воріт і не побачив, що мало не тої ж секунди безшумно прочинилися кухонні двері і тітка Ганна метнулася до комори.

Андрій узяв коня за вудила й завів у двір, Северин Романович зістрибнув з брички, скинув кашкета, обтер спітніле чоло рукавом, хотів щось сказати Андрієві, та не встиг, бо в коморі почувся лемент, звідти визирнула тітка Ганна, замахала руками, підкликаючи чоловіка.

— Йди-но сюди, Северине, подивись на свого сина, злодія клятого! Він спричиниться до моєї загибелі, все йому пхаєш і пхаєш, а йому все мало й мало!

Северин Романович потягнувся, розминаючись з дороги. Запитав байдуже:

— Чого заґелґотіла?

Кинув батіг на сидіння — видно було, що притомився і йому не до сімейних чвар.

— Це я гелгочу! — вибухнула жінка. — Подивись ти на нього! — вона виштовхнула з комори засоромленого Грицька — дивився спідлоба, наїжачившись. — Глянь, що в нього за пазухою! — Засунула руку й витягла величезний шмат сала. — Я ще вдень помітила — кільце ковбаси зникло. На того батяра подумала, прости господи, — кивнула на Андрія, — ну, вирішила, я ж тебе підловлю, а, виявляється, ось хто! Кажи, для чого воно тобі? — вдарила салом по шиї. — Чи не годують тебе, голодний ходиш?

Грицько блиснув очима, але промовчав. Северин Романович потягнув батога з брички. Грицько одразу помітив це й заскиглив:

— Уже сала шматка жалко! Просив я колись у вас? Може, мені ось як потрібно, — різонув краєм долоні по горлу, — в кого ж узяти, як не в себе?

— Добро цвиндрити! — обличчя в Северина Романовича почало наливатися кров'ю. Хвисьнув батогом, схопив сина за комір сорочки.

— Не бийте, хочете, на коліна стану, але не бийте! — заканючив Грицько, крутячи шиєю. Смикнувся, намагаючись вирватися, та батько тримав міцно. — Простіть мене!

— Для чого брав? — заніс батога Северин Романович, та, перехопивши Андріїв погляд, опустив руку. Підштовхнув сина до веранди. — Пішли до хати, там розберемося.

Він швиргонув батога в бричку, Грицько збагнув, що головні неприємності вже позаду, непомітно підморгнув Андрійкові, та одразу обличчя його знов набрало жалісного вигляду, в очах навіть з'явилися сльози — попрошкував до хати згорбившись.

— Мені бігме погано зробилося, коли побачила його в коморі! — докинула ще жару у вогонь тітка Ганна. Вона замкнула двері комори і, недобре зиркнувши на племінника, наче він був винний в усіх її неприємностях, почимчикувала до кухні.

Андрій почав розпрягати коня, та одразу кинув. На серці було неспокійно. Прислухався — голоси доносилися з кімнати, вікна якої виходили на вулицю і майже завжди були зачинені. Андрій повагався лише секунду, переліз через бильця веранди і пробіг до коридора.