Жорстокий ліс - Ростислав Феодосійович Самбук
— Може, поцупив десь? — висунув припущення Андрій. Це було негарно — казати таке про Пилипа, та, здається, не залишалося іншого виходу.
— Де поцупиш? Хіба що в нас… Та комора на замку й ключ у матері.
Андрій відчув, як сало липне до спітнілого живота.
— А-а… — мовив так, буцім щойно згадав. — Вони пса привели, знайшли десь приблудного, мабуть, його в хижу замкнули.
– І огірки для пса?
— Го, якщо голодний, і огірки жертиме. У кривої Теклі сучка недопалки ковтала, їй-бо, сам бачив.
— А може, вони пса вкрали? — очі в Грицька загорілися. — Я завжди знав, що Демчуки — злодії!
— Тиць тобі… вкрали… Приблудний! Я ще не бачив, та Пилип казав — великий. Я його, нахвалявся, вивчу — тепер ніхто не підступиться!
— Пішли глянемо.
— Зараз не можу, треба по траву для корови їхати.
— Слухай… — улесливі нотки з'явилися в Грицьковому голосі. — Якщо пес справді гарний, скажи Пилипові, аби продав. Я йому дві протитанкові гранати дам. Мені свій пес от як потрібний!
— Тьху, гранати… Пес і гранати! Може, за міномет? — Андрій згадав учорашню розмову.
— А осьо-сьо… — скрутив дулю Грицько, та одразу позадкував. — Хоча, якщо пес справді великий… Я можу ще сала шмат додати.
— Завтра я з Пилипом домовлюсь, — пообіцяв Андрій.
— Ходь сьогодні, коли привезеш траву… — занетерпеливився Грицько.
— Там подивимось… — Андрій шмигнув до стайні, заховав сало й ковбасу під якесь шмаття на фірі, полегшено зітхнув. І як ще Грицько не винюхав цю злощасну ковбасу?
Андрій дістав ганчірку і обтер замащений салом живіт. Лише тепер збагнув усю серйозність того, що трапилось.
Добре, що Грицько наскочив на нього і повірив у того пса. Але ж може розповісти ще комусь — в Андрія обважніли руки, коли подумав про це. Слава богу, Северин Романович поїхав дивитися на покоси й повернеться лише після обіду. А тітці Ганні оті розповіді про хліб та замкнену хижу ні до чого — знає тільки свою комору й крамницю.
Андрій вийшов із стайні, постояв, виглядаючи Грицька. Тривога все більше охоплювала його. Нараз вирішив: заклав два пальці в рот, свиснув пронизливо. Почекав трохи і, не почувши відповіді, свиснув ще раз.
— Чого тобі? — почулося з веранди. Грицько стояв з підручником у руці.
— Гайда зі мною по траву.
Той безнадійно махнув рукою.
— Задачки… Мати не пустять.
— Ну й сиди над своїми задачками! — в Андрія трохи відлягло від серця: тітка Ганна затримає Гриця принаймні на дві години, за цей час він встигне обернутися.
Швидко запріг Сірка, і фіра покотилася дорогою, що вела до озера.
Андрій ще здалеку побачив Пилипа, який порпався біля сітки. Дорога тут роздвоювалася: одна вела до лісу, куди й потрібно було Андрієві, друга йшла навколо озера. Зупинивши фіру на розвилці, Андрій підкликав друга.
— А де Сергійко? — запитав.
— У хижі… з ними…
Андрій дістав з-під шмаття ковбасу та сало.
— Тримай!
— Де це ти?
— Де було, там нема. Що тут з Грицьком у вас було?
— На малого наскочив. Ну, я йому й дав!
— Дав… дав… — передражнив Андрій. — Роззява, клунок упустив, а Гриць хліб побачив, аж півхлібини. Звідки й для чого питається?
— Невже? — злякався Пилип. — Що ж буде?
— Я йому про пса набрехав. Мовляв, ви собаку приблудного в хижі тримаєте.
— Хитрий він, — засумнівався Пилип. — Поки сам не впевниться…
— Я до темряви з нього очей не спущу.
— Все одно погано. Слід лейтенанта попередити.
— Для чого? Най відпочивають спокійно. — Андрій скочив на фіру. — В селі ж бандер нема, якщо Гриць і бовкне комусь, поки Коршунові повідомлять…
— Лячно мені.
— А мені не лячно? — розсердився Андрій. — Ну, прощавай, бо мені по траву треба. Мушу обернутися, поки Гриць задачки розв'язує.
Він попустив віжки, й Сірко з місця взяв риссю.
Андрій повернувся з травою, коли Грицько щойно відклав зошита й нудився перед обідом на веранді.
Побачивши Андрія, зрадів і побіг слідом за фірою до корівника.
Северин Романович колись мав п'ять корів, тепер лишилося три, двох довелося віддати німцям, і Жмудь цілий тиждень лаяв їх останніми словами — що це за влада, яка бере навіть у своїх! — та швидко заспокоївся. Що корови — тьху! Дай боже, щоб все влаштувалося й червоних зупинили, тоді й про худобу можна подумати.
Хлопець навалив повні ясла конюшини. Чорнявка сковзнула по ньому байдужим поглядом і потягнулась товстими губами до бур'янини, Андрій пнув її коліном у бік — не любив цю корову за ненажерливість, через неї тітка Ганна часто шпетила його й обзивала неробою.
— Свиня, а не корова! — вилаявся, а краєм ока стежив за Грицьком — чого припхався до корівника?
Той не примусив довго чекати.
— Бачив Демчуків? — запитав.
— Кажеш так, буцім жити без них не можу.
— За озеро ж по траву їздив… Питаю, бачив?
— Це ти про пса? — вдав, що здогадався Андрій. — Тонку кишку маєш. Вони за нього аж два кіла сала правлять. — Знав, що навіть Грицько не зможе одразу дістати стільки сала, а йому потрібна була відстрочка лише до ночі.
— Два кіла! — вигукнув Грицько. — Та два кіла сала за них обох не дадуть! Бач. чого захотіли!
— Отож я й кажу — забагато. Хотів з ними стокмитися за кіло, й розмовляти не хочуть. Кажуть — вівчарка…
— Що-що? — не повірив Грицько. — Вівчарка?
Андрій ледь помітно всміхнувся. Знав, на який
