Дівчинка з Землі - Кір Буличів

Ми пішли слідом за доктором до зелених дерев оази.

— Чому тут киснева атмосфера? — спитав я. — Адже планета — поспіль пустеля.

— Атмосфера штучна, — відповів доктор. — Її зробили, коли споруджували монументи. Через кілька років тут збудують великий музей, присвячений героям космосу. Сюди привозитимуть космічні кораблі, які відслужили своє, і всякі дивовижі з далеких планет.

Доктор зупинився перед кам’яною брилою. На ній було викарбувано слова космомовою: «Тут буде збудовано Головний музей космосу».

— От бачите, — сказав Верховцев. — Музей будуватимуть разом вісімдесят різних планет. А поки що, для початку, в центрі планети встановлено потужний реактор, який виділяє кисень із гірських порід. Зараз тут ще не дуже добре повітря, але до відкриття музею воно стане найкращим в усій Галактиці.

Тим часом ми підійшли до підніжжя монумента. Монумент був дуже великий, як двадцятиповерховий будинок. Ми зупинилися і, задерши голови, розглядали трьох капітанів.

Перший капітан виявився молодим, широкоплечим, струнким. У нього був кирпатенький ніс і широкі вилиці. Капітан усміхався. На плечі в нього сидів дивний птах із двома дзьобами і красивою короною з кам’яного пір’я.

Другий капітан був вищий від нього на зріст. Він мав дуже широкі груди і тонкі ноги, як і всі люди, що народилися й виросли на Марсі. Обличчя в Другого було гостре й сухе. Третій капітан, триногий фіксіанець у тугому скафандрі з шоломом, відкинутим за спину, спирався долонею на гілку кам’яного куща.

— Вони зовсім не старі, — сказала Аліса.

— Твоя правда, дівчинко, — відповів доктор Верховцев. — Вони прославилися, як були молодими.

Ми ступили в тінь дерев і широкою алеєю дійшли до бази. База виявилася величезним приміщенням, заваленим ящиками, контейнерами і приладами.

— Експонати почали до музею надсилати, — мовби вибачаючись, пояснив доктор. — Ідіть за мною, в мій барліг.

— Ну чисто як «Пегас» на початку нашої подорожі! — захоплено вигукнула Аліса.

І справді, подорож по базі до житла доктора Верховцева була схожа на мандри по нашому кораблю, коли він був перевантажений посилками, контейнерами і всіляким обладнанням. Невеликий закуток між контейнерами, завалений книжками й мікрофільмами, в якому ледве вміщалася койка, теж завалена паперами і плівками, виявився спальнею і робочим кабінетом хранителя музею доктора Верховцева.

— Всідайтеся, почувайте себе як дома, — сказав доктор.

Усім нам, окрім господаря, було цілком ясно, що сідати тут нема де. Верховцев скинув купу паперів на підлогу. Аркуші злетіли вгору, і Аліса заходилася їх збирати.

— Роман пишете? — спитав Полосков.

— Чому роман? Ой так, звичайно, життя трьох капітанів цікавіше за будь-який роман. Воно гідне того, щоб його описати як приклад для прийдешніх поколінь. Але я не маю літературного хисту.

Я подумав, що доктор Верховцев скромничає. Адже сам прилітав до розвідників, щоб знайти креслення корабля одного з капітанів.

— Отже, — мовив доктор, — чим я можу прислужитися моїм дорогим гостям?

— Нам сказали, — почав я, — що ви все знаєте про трьох капітанів.

— Де там, — Верховцев навіть зашарівся від зніяковіння, — це очевидне перебільшення!

Він поклав капелюха на стос книжок; капелюх намагався з’їхати вниз, і доктор ловив його й знову клав на те саме місце.

— Капітанам, — сказав я, — вдалося побувати на багатьох не відомих планетах. Вони зустрічали чудесних звірів і птахів. Від них, кажуть, лишилися нотатки, щоденники. А ми якраз шукаємо на інших планетах невідомих тварин. Чи не допоможете ви нам?

— Так от у чому річ… — Верховцев задумався. Його капелюх скористався цим моментом, сповз униз і зник під койкою. — Ох, — мовив він, — якби я знав заздалегідь…

— Тату, можна, я підкажу докторові? — спитала Аліса.

— Авжеж, дівчинко, — обернувся до неї доктор.

— В одного кам’яного капітана на плечі сидить птах із двома дзьобами і з короною на голові.

Такого птаха немає в зоопарку. Може, ви щось знаєте про нього?

— Ні, — відповів Верховцев. — Майже нічого не знаю. А де мій капелюх?

— Під койкою, — сказала Аліса. — Зараз я дістану.

— Не турбуйтеся, — заспокоїв Верховцев і пірнув під койку. Звідтіля стирчали тільки його ноги. Він шукав там, у темряві, капелюх, шурхотів паперами і говорив далі. — Скульпторам дали останні фотокартки капітанів. Вони вибирали ті з них, які їм були більше до вподоби.

— Може, вони придумали цього птаха? — спитав я, нахиляючись до койки.

— Ні-ні! — вигукнув Верховцев, і його черевики засмикались. — Я сам бачив ці фотокартки.

— Чи хоч відомо, де їх знято?

— Перший капітан ніколи не розлучався з птахом, — відповів Верховцев, — але, коли полетів на Венеру, подарував птаха Другому капітанові. А Другий капітан, як ви знаєте, пропав безвісти. Пропав і птах.

— Отже, навіть невідомо, де він водиться?

Верховцев нарешті виліз із-під ліжка. Капелюха він зім’яв у кулаці, і вигляд у нього був зніяковілий.

— Даруйте, — сказав він, — я захопився.

— Отже, невідомо, де водиться цей птах?

— Ні-ні, — швидко відповів Верховцев.

— Шкода, — зітхнув я. — Виходить, невдача. Нічим ви нам допомогти не зможете. А ми так сподівалися…

— Чому ж не зможу? — образився доктор Верховцев. — Я й сам багато мандрував… Дайте тільки подумати.

Доктор думав хвилини зо три, потім сказав:

— Згадав! На планеті Еврідіка водиться Малий дракончик. І ще, кажуть, Великий дракончик.

— Знаю, — мовив я. — Великого дракончика якось застрелив один із капітанів.

— А ви звідкіля знаєте? — спитав Верховцев.