Дівчинка з Землі - Кір Буличів

— Троє дорослих чоловіків шукали їх три години, а ти хочеш їх знайти сама.

— А так легше, — відповіла Аліса. — Побиймося об заклад, що знайду?

— А чого ж, побиймося, — сміявся Полосков. — На що хочеш?

— На бажання, — відповіла Аліса.

— Згода.

— Тільки я одна їх шукатиму.

— Ні в якому разі, — сказав я. — Нікуди ти одна не підеш. Ти що, забула, що по кораблю, можливо, бродять невідомі чудовиська?

Я був сердитий на розвідників з їхніми небезпечними жартами.

Сердитий на себе за те, що ліг спати і проґавив ту мить, коли оболонки головастів спорожніли.

Сердитий на Алісу з Полосковим, які затіяли дитячу суперечку в такий серйозний момент.

— Ходімо, — мовила Аліса, підводячись з-за столу.

— Спершу чай допий, — відповів я суворо.

Аліса допила чай і впевнено пішла в трюм, де стояв акваріум. Ми йшли за нею, почуваючи себе дурнями. Ну навіщо, скажіть, ми її послухали?

Аліса швидко оглянула відсік. Попросила Полоскова відсунути ящики від стіни. Він з усмішкою послухався. Потім Аліса вернулася до басейну і обійшла його довкола. Порожні оболонки головастів темніли на дні. На поверхні води плавали недоїдені водорості.

— Ось, — сказала Аліса, — ловіть їх. Тільки обережно: вони стрибають.

І тут ми побачили, що на водоростях рядочком сидять троє жабеняток. Точніше, не зовсім жабеняток, а три створіння, дуже схожі на жабенят. Завбільшки як наперсток кожне.

Ми спіймали їх, посадили в банку, і тоді я, розкаявшись у своїй упертості, спитав Алісу:

— Слухай, доню, як ти здогадалася?

— Не вперше питаєш, тату, — відповіла вона, не приховуючи гордості. — Вся річ у тому, що ви всі — дорослі, розумні люди. І ви мислите, як ти сам казав, логічно. А я не дуже розумна і мислю, як на думку спаде. Я так подумала: якщо це головасти, то потім повинні бути жаби. А жабенята завжди менші від головастиків. Ви ходили по кораблю з пістолетами і шукали великих чудовиськ. І навіть боялись їх заздалегідь. А я сиділа замкнена в каюті й думала, що, напевно, не треба завжди дивитися вгору і шукати щось велетенське. Може, подивитися по кутках і пошукати ма-а-а-леньких жабенят. І знайшла.

— Але навіщо ж жабенятам такі великі вмістилища? — здивувався Полосков.

— Я про це не подумала, — призналась Аліса. — Не здогадалася подумати. А якби подумала, ніколи б не знайшла жабенят.

— А що ти скажеш, професоре? — запитав Полосков у мене.

— Що сказати? Треба буде старанно дослідити оболонки головастів. Напевно, вони щось на зразок фабрик, які переробляють корм у складний концентрат для жабеняти… А можливо, великим головастам легше захищатися від ворогів.

— А про бажання не забудь, Полосков, — суворо мовила Аліса.

— Я ніколи й ні про що не забуваю, — чітко відповів капітан.

Ми послали з дороги радіограму докторові Верховцеву: «Прилітаємо в п’ятницю. Зустрічайте». Верховцев одразу ж відповів, що з радістю зустріне нас і проведе на своєму космокатері через небезпечний пояс астероїдів, який оточує планету Трьох Капітанів.

У призначений час ми загальмували біля поясу астероїдів. Густий рій кам’яних брил, ніби хмари, затуляв від нас поверхню планети. Чомусь нас усіх огорнуло хвилювання. Нам здавалося, що зустріч із доктором Верховцевим приведе до важливих і цікавих подій. Може, навіть і до пригод.

Докторів космокатер промайнув серед астероїдів, наче срібна стріла. І ось він уже мчить перед нами.

— «Пегас», ви мене чуєте? — пролунав у динаміку глухуватий голос. — Ідіть за мною.

— Який він, цікаво. Йому, напевно, нудно самому на планеті, — сказала Аліса, що сиділа з нами на містку в маленькому, спеціально для неї зробленому амортизаційному кріслі.

Ніхто їй не відповів. Полосков керував кораблем, я виконував обов’язки штурмана, а Зеленого на містку не було — він залишився в машинному відділенні.

«Пегас» змінив курс, обійшов ікластий астероїд і відразу ж слухняно ковзнув униз. Під нами стелилася пустеля, де-не-де покраяна ущелинами і повісплена кратерами. Срібна стрілка катера летіла попереду, вказуючи шлях.

Ми помітно знизилися. Можна було вже впізнати скелі й висохлі річки. Потім попереду з’явилася темно-зелена пляма оази. Над нею здіймався купол бази. Докторів катер увійшов у віраж і опустився на рівний майданчик. Ми зробили так само.

Коли «Пегас», ледь погойдуючись, став на амортизатори і Полосков сказав: «Добро», я побачив поміж зеленню оази і нашим кораблем три кам’яні статуї.

На високому постаменті стояли три капітани. Навіть здалеку було видно, що двоє з них — люди. Третій — триногий тонкий фікс.

— Прилетіли, — сказала Аліса. — Можна вийти?

— Постривай, — відповів я. — Ми не знаємо складу атмосфери і температури. Який ти скафандр збираєшся одягати?

— Ніякого, — відповіла Аліса.

Вона показала на ілюмінатор.

Із срібного космокатера вийшов чоловік у сірому звичайному костюмі і сірому пом’ятому капелюсі. Він підняв руку, запрошуючи нас.

Полосков увімкнув зовнішній динамік і спитав:

— Атмосфера годиться для дихання?

Чоловік у капелюсі швидко закивав — ідіть, не бійтеся! Він зустрів нас біля трапа.

— Ласкаво просимо на базу, — промовив він і вклонився. — Так рідко бачу тут гостей!

Він говорив трохи старомодно, його мова відповідала його костюмові. На вигляд йому було років шістдесят. Це був невисокий худенький і схожий на лагідну бабусю чоловік. Обличчя в нього було покраяне тонкими зморшками. Доктор весь час мружився або всміхався, і, коли