Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Батлер навіть гадки не мав, про яку розколину каже Артеміс, він просто відчув полегшення, що можна по­кинути це небезпечне місце. Чим скоріше вони повер­нуться до барселонського аеропорту, тим краще.

Охоронець витягнув з кишені мобільний телефон і натиснув кнопку швидкого набору. Відповіли після першого ж гудка.

— Марія, — сказав Батлер. — Колекційний, пронто.

— Сі, — коротко відповіла Марія.

Жінка працювала в іспанській компанії з прокату ексклюзивних лімузинів. Була вона напрочуд гар­ненькою і могла лобом розбити цеглину.

— Це Марія? — поцікавився Артеміс, удаючи, що запитує, аби підтримати бесіду.

Але Батлера не так просто було надурити. Артеміс Фаул ніколи не запитував так просто.

— Так, Марія. Це зрозуміло, бо я назвав ім’я, коли звертався до неї. Як правило, ви не цікавитесь воді­ями лімузинів. А це вже четвертий раз за останні п’ятнадцять хвилин. «Чи Марія нас забере? Як ти ду­маєш, де зараз Марія? Скільки Марії років?»

Хлопець потер скроні.

— Це все через оте бісове статеве дозрівання, Бат­лере. Щоразу, коли я бачу гарненьку дівчину, витра­чаю цінні ресурси мозку на думки про неї. Та дівчи­на в ресторані, наприклад. Я глянув у її бік разів десять за останні кілька хвилин.

Батлер автоматично оглянув дівчину професій­ним поглядом охоронця.

Їй було років дванадцять-тринадцять, зброї, зда­ється, не було, а була грива білявих кучерів. Дівчина старанно вибирала тапаси, а чоловік поруч із нею, можливо, її батько, читав газету. За столиком був іще один чоловік, він намагався якось притулити милиці до стільця. Батлер вирішив, що дівчина безпосеред­ньої загрози не являє, хоча і може завдати клопоту, якщо Артеміс не зможе зосередитись на плані.

Батлер поплескав свого юного підопічного по плечу.

— Відволікатися на дівчат нормально. Природно. Якби ви не були так зайняті рятуванням світу остан­ні кілька років, це сталося б раніше.

— Але все одно я маю контролювати цей процес, Батлере. У мене багато справ.

— Контролювати статеве дозрівання? — хмикнув охоронець. — Якщо вам це вдасться, станете пер­шим, у кого вийшло.

— Я багато в чому перший, — сказав Артеміс.

І це правда. Жодний інший підліток не викрадав ельфів, не рятував батька від російської мафії і не до­помагав придушити гоблінську революцію в чотир­надцять років.

Двічі квакнув клаксон. На перехресті стояв ліму­зин, і у відчинене вікно до них махала дівчина.

— Це Марія, — сказав Артеміс, але швидко опану­вав себе. — Тобто, ходімо. Може, пощастить на іншо­му місці.

Батлер вирушив першим, зупинив транспорт по­махом велетенської долоні.

— А чи не взяти нам із собою Марію? Водій зна­чно полегшив би моє життя.

Хлопець не відразу зрозумів, що з нього кепкують. — Дуже смішно, Батлере. Це ж жарт, чи не так? — Так.

— Так я і думав, але в мене не дуже великий до­свід у галузі гумору. Жарти в мій бік дозволяв лише Мульч Діггумс.

Мульч — гном-клептоман, який то щось крав у Артеміса, то допомагав йому вкрасти. Діггумс ува­жав, що в нього виняткове почуття гумору, проте майже всі жарти зводилися до функцій власного ор­ганізму.

— Якщо це можна називати жартами, — посміх­нувся Батлер, пригадавши гострого на язик гнома.

Раптом Артеміс завмер. Навіть не почавши фразу, що готова була зірватися з губ.

— Я щось відчуваю, — видихнув хлопець. — Елек­трику.

— Чи можна її відчувати на іншому боці доро­ги? — запитав Батлер.

— Урешті-решт він прийшов, хоч і за кілька ме­трів від цілі. Десь константа, що не є константою.

У повітрі утворився силует. Із нічого посипалися іскри, і запахло сіркою. Серед іскор з’явилася сіро-зелена істота із золотими очима, волохатою лускою і великими вухами, що скоріше нагадували роги. Вона вийшла на дорогу просто нізвідки. Випрямила­ся на всі свої п’ять футів. Гуманоїд, але зовсім не лю­дина. Істота втягнула повітря через прорізи ніздрів, відкрила зміїного рота і заговорила.

— Вітання леді Хітерінгтон Сміт, — сказала вона голосом, що нагадував хрустіння розбитого скла чи скрегіт заліза. І схопила своєю чотирипалою доло­нею простягнуту руку хлопця.

— Цікаво, — сказав хлопець.

Але Батлерові не хотілося знати, чи цікаво комусь або ні. Йому хотілося скоріше забрати хлопця подалі від цього створіння.

— Ходімо, — кинув він, опускаючи руку на плече Артеміса.

Але хлопця вже не було. Істота зникла так само швидко, як і з’явилася, прихопивши підлітка із собою. Ввечері цю подію крутили б по всім новинам, але, як не дивно, незважаючи на сотні туристів, озброєних фотоапаратами, жодного кадру зроблено не було.

Істота була майже невагомою, немов ніяк не мог­ла вхопитися за цей світ. Рука, що схопила Артеміса,

була м’якою, але з твердою серединою, немов кістка, загорнута в пористу гуму. Хлопець навіть не нама­гався вирватись, такий він був зачарований.

— Леді Хітерінгтон Сміт? — повторила істота, і Артеміс відчув, як вона перелякалась. — Це її ма­єток?

«Старий синтаксис, — подумав Артеміс. — Але точно англійська. Як демон, якого вигнали до чисти­лища, міг вивчити англійську?»

Повітря загуло від напруги, і навколо істоти за­тріщали розряди блискавок, прорізуючи в просторі Діри.

«Тимчасові отвори. Діри в часі».

Особливого захвату Артеміс не відчував — урешті-решт він бачив Легітимну Ельфійську Полі­цію, яка дійсно зупинила час під час блокади маєтку Фаулів. Його більше хвилювало те, що істота потяг­не його за собою, і в цьому разі шанси на повернення до власного виміру дуже малі. А шанси повернутися до свого власного часу і зовсім мізерні.

Він хотів покликати Батлера, але було вже запіз­но. Якщо можна вживати слово «запізно» там, де не існує часу. Отвір збільшився, обгорнув їх разом із де­моном. Архітектура і населення Барселони повільно розтанули в повітрі, немов привиди, їх змінив бузко­вий туман, а потім зіркова галактика. Артеміс відчув нестерпний жар, а тоді неймовірний холод. Йому здалося, що якби він повністю матеріалізувався, то згорів би вщент, а попіл його замерз би і розвіявся по Всесвіту.

Навколишнє середовище змінювалося зі швид­кістю блискавки, а може, то і рік минув; важко було сказати. Зірки змінилися на океан, і вони були під ним. Із глибини до них потяглися дивні глибоковод­ні створіння, сяючі щупальці розтинали воду навко­ло. Потім було поле криги, а тоді червоний ланд­шафт, і повітря наповнилося пилом. Нарешті вони знову побачили Барселону. Але іншу.