Артеміс Фаул - Йон Колфер
Рут відкрив перший люк. Дуже легко. Командир принюхався. Народ Бруду заплив китовим жиром. Чи є край їхній зіпсованості?
Коридор зникав у зловісній темряві, тож Рутові довелося підключати інфрачервоні фільтри. Гаразд, деякі технології таки можуть статися в нагоді, проте Фоулі він не зізнається. В неприродньо червоному світлі перед ним ошкірилися уламки труб та ґрат. За кілька хвилин командир пожалкував, що гарно
подумав про кентаврові технології. Ультрачервоний фільтр якось дивно викривляв простір, і Рут мало не наштрикнувся на гострий прут.
Жодних ознак життя. Ані людей, ані ельфів. Багато тварин. Переважно гризунів. А коли твій зріст метр із кепкою, будь-який пацюк середніх розмірів може виявитися серйозною загрозою, особливо якщо врахувати, що пацюки — один із небагатьох видів, що може бачити крізь ельфійський захист. Рут дістав бластер і виставив його на третій рівень — середньої прожарки, як називали цей режим техніки. Йому вдалося підпалити хвоста одному пацюку, і той кинувся бігти аж світ за очі. Нічого поганого, але наступного разу тварина триматиметься від ельфів подалі.
Рут прискорив крок. Ідеальне місце для засідки. Зараз він ішов спиною до виходу, тому не міг нічого побачити. Жах для кожного реконівця. Якби хтось із його хлопців опинився у схожій ситуації, Рут би показав малому, де раки зимують. Проте виняткові ситуації вимагали ризику. Така вже командирова доля. Він минув кілька дверей по обидва боки коридора, прямуючи за цяточкою локатора. Лишилося десять метрів. Коридор перекрили металеві двері, по той бік яких була капітан Шорт. Або її труп.
Рут штовхнув двері плечем. Вони відчинилися без опору. Погано. Якби тут тримали в полоні живу істоту, двері було б замкнено. Командир збільшив рівень бластера до п’яти і ступив за двері. Зброя тихо дзижчала. Зараз потужності вистачило б, щоб одним єдиним бластом перетворити на пару цілого слона.
Жодних слідів Холлі. Як і будь-яких інших слідів. Він стояв у холодильному відсіку. З лабіринту труб звисали сталактити. З рота виривалася пара. Як би це побачила людина? Безтілесне дихання.
— Ага, — сказав знайомий голос. — Маємо гостя.
Рут упав на коліно і направив бластера в напрямку голоса.
— Певно, прийшли врятувати свого маленького офіцера?
Командир моргнув, і по скроні стекла краплинка поту. Піт? При такій температурі?
— Боюся, ви не там шукаєте.
Голос був надто тоненький. Штучний. Неживий. Рут локатором перевірив кімнату на ознаки життя. Нікого. Абсолютно порожня. За ним якось спостерігали. Може, камера ховається в переплетінні труб, через які міг порушитися захист?
— Де ти? Покажись!
Людина засміялася. По великій кімнаті прокотилася дивна луна.
— Е, ні. Іще не час, мій любий друже. Та вже скоро. І повір мені, коли ти мене побачиш, дуже пожалкуєш.
Рут пішов на голос. Продовжуй говорити, людинко. — Чого ти хочеш?
— Гм. Чого я хочу? ІЦо ж, дуже скоро ти про все дізнаєшся.
У середині охолоджувальної камери стояла невеличка скриня. На ній — дипломат. Відкритий.
— Навіщо ти мене сюди заманив?
Рут потикав у дипломат бластером. Нічого не сталося.
— Хотів, щоб ти побачив.
Командир схилився над дипломатом. У ньому лежав плаский пакунок і передавач. Зверху — локатор Холлі. Рут застогнав. Із власної волі Холлі б із ним не розсталася. Жоден офіцер ЛЕП не розстався би.
— Що я мав побачити, дурню?
Знову холодний сміх.
— Побачити, що я не відступлюся від задуманого.
Руту уже настав час починати хвилюватися про своє здоров’я, проте доля Холлі хвилювала його більше.
— Якщо ти хоч пальцем торкнешся мого офіцера...
— Твого офіцера? Тож маємо начальство. Яка честь. Тим краще.
У Рута в голові спалахнув червоний ліхтарик тривоги.
— Краще для чого?
Голос із алюмінієвого передавача став холодним, немов ядерна зима.
— Краще для того, щоб ви, пане ельфе, зрозуміли, що я не той, із ким можна гратися. А тепер, будь ласка, подивіться на пакунок.
Командир слухняно подивився. За формою не можна визначити, що всередині. Плаский, схожий на шматок шпаклівки, або ж... Ні.
Під обгорткою спалахнуло червоним.
— Лети, ельфику, — сказав голос. — І скажи друзям, що Артеміс Фаул Другий передає вітання.
Поряд із червоною лампочкою з’явилися зелені позначки. Щось зацокало. Рут пригадав, що таке вони проходили на заняттях із людськознавства в Академії. То... цифри. У зворотному порядку. Зворотний відлік!
— Дарвіт! — вилаявся Рут. (Перекладати це слово потреби немає, адже його все одно виріже цензура.)
Він повернувся і кинувся бігти коридором. За спиною лунав глузливий металевий голос Артеміса Фаула.
— Три, — сказав чоловік. — Два...
— Дарвіт, — повторив Рут.
Коридор здавався нескінченним. Через відчинені двері сяйнуло сріблясте зоряне небо. Рут активував крила. Доведеться проявити неабияку майстерність. Крила мало не чіплялися за стінки.
— Один.
Електронні крила дряпнули трубу, посипалися іскри. Рут перевернувся в повітрі і помчав далі.
— Нуль... — сказав голос. — Бу-бух!
Усередині запаяного пакета спалахнув детонатор, підпаливши добрий кілограм вибухівки. За долю секунди реакція поглинула весь кисень і вибухова хвиляринулася в той бік, де було найменше опору, тобто туди, куди саме летів командир ЛЕП Рут.
Рут опустив візор і ввімкнув максимальне прискорення. До дверей лишалося кілька метрів. Немов змагання, хто дістанеться виходу першим, — ельф або вибух.
І він виграв. Насилу. Щойно рвонувся в небо, як його наздогнала вибухова хвиля. Комбінезон спалахнув і по ногах поповзло полум’я. Рут зробив мертву петлю і кинувся в таку крижану воду, що не втримався від крику.
Над ним голодний вогонь розправлявся з китобоєм.
— Командире, — пролунав голос у навушниках.
Фоулі. Зв’зок відновився.
— Командире. Як ви?
Рут виплив на поверхню.
— Я, Фоулі, напрочуд роздратований. Сідай до комп’ютерів. Хочу, щоб ти знайшов усе можливе про Артеміса Фаула і зробив це до того, як я повернуся до відділку.
— Так, сер. Приступаю.
Жодного дотепного коментаря. Навіть Фоулі зрозумів, що зараз не час.
Рут піднявся на триста метрів. Під ним до палаючого китобоя збиралися рятівні катери, немов метелики летіли на світло. Рут стряхнув із ліктя обгорілу
