Домбі і син - Чарльз Діккенс
Що ж то за приємність була для місіс Чік — звичайної, пересічної жінки, що проти неї її братова здавалася воістину янгольським втіленням жіночої лагідності та розуму — отак ласкаво-поблажливо виражати своє ставлення до цієї леді, — точнісінько так само, як виражала його за життя, — отак безоглядно вірити, вмовити себе, тішити себе, що її поблажливість — велике благо! Що ж то за приємною чеснотою повинна бути обгрунтована поблажливість, якщо вона така нам приємна й тоді, коли ми не маємо жодних підстав для неї і не спромоглися б пояснити, що дає нам право її виявляти.
Місіс Чік все ще витирала очі й похитувала головою, коли Річардс наважилась звернути її увагу на те, що міс Флоренс прокинулась й сидить у ліжку. Вона підвелася, сказала мамка, вся у сльозах. Та ніхто їх не бачив, крім Поллі. Ніхто, крім Поллі, не нахилився над нею, щоб прошепотіти кілька ласкавих слів, і нікого, крім Поллі, не було поблизу, щоб почути, як калатає її серце.
— Нянечко, люба, — сказала дитина, пильно дивлячись їй в обличчя, — дозвольте мені лягти коло братика.
— Чому, моє серденько? — спитала Річардс.
— Мені здається, він мене любить! — ледь не зойкнула Флоренс. — Дозвольте мені полежати коло нього. Дуже прошу, — дозвольте!
Місіс Чік по-материнському вкинула кілька слів, умовляючи її бути милою дівчинкою і спати, але Флоренс з ляком в очах і зі сльозами в голосі повторила своє прохання.
— Я його не розбуджу! — мовила вона, затуливши долонями обличчя й опустивши голову. — Я тільки доторкнуся до нього і знову засну. О, прошу, прошу, дозвольте мені лягти коло братика, бо я знаю, — він любить мене!
Річардс мовчки взяла її на руки, однесла до ліжечка, де спало немовля, і поклала поруч нього. Флоренс підсунулась якомога ближче, але так, щоб не потурбувати дитини, обережно оповила її шию однією рукою і, заховавши обличчя під другу, по якій розсипалось її змокріле волосся, лежала непорушно.
— Бідне створіння! — сказала міс Токс. — Їй, певне, щось, приснилося.
Цей незначний випадок перепинив плин розмови, і її важко було поновити. До того ж місіс Чік настільки розчулилась, згадавши про свою поблажливу вдачу, що втратила охоту розмовляти. Отже, приятельки нашвидку впоралися з чаєм і послали слугу по кеб для міс Токс. Міс Токс мала великий досвід щодо наймання кебів, і її від’їзд завжди забирав чимало часу, бо вона надто вже дбайливо збиралася.
— Перш за все, Товлінсоне, — попросила міс Токс, — візьміть, будь ласка, перо та чорнило і запишіть його номер так, щоб можна було розібрати.
— Слухаю, міс, — відповів Товлінсон.
— Потім, Товлінсоне, переверніть, будь ласка, подушку. Вони завжди бувають вогкі, голубонько, — пояснила вона місіс Чік.
— Слухаю, міс, — відповів Товлінсон.
— А ще потурбуйтеся передати цю карточку й оцей шилінг, — вела далі міс Токс. — Візник повинен відвезти мене за адресою, що на картці, і мусить знати, що ні в якому разі не дістане більше, як шилінг.
— Не дістане, міс, — сказав Товлінсон.
— Мені ніяково завдавати вам стільки клопоту, Товлінсоне, — і міс Токс замислено глянула на нього.
— Який там клопіт, міс, — запротестував Товлінсон.
— Перекажіть йому також, Товлінсоне, що дядько його пасажирки — мировий суддя, і як він захоче їй нагрубіянити, його буде суворо покарано. Ви можете сказати це, Товлінсоне, ніби як по-приятельському, бо ви ж знаєте, що таке вже було з іншим візником, який помер.
— Звичайно, міс, — мовив Товлінсон.
— А тепер на добраніч, мій хороший, хороший, хороший хрещенику, — сказала міс Токс, супроводячи кожен з цих прикметників зливою обережних ніжних поцілунків. — А ви, Луїзо, рідна моя, обіцяйте, що вип’єте чогось тепленького перед сном і не будете хвилюватися.
Чорноокій Сюзанні Ніппер, у її стійкій позиції спостерігача, коштувало багатьох зусиль стримувати себе під час цього переломного моменту й аж до відходу місіс Чік. Зате, коли дитяча кімната звільнилася од відвідувачів, вона винагородила себе за довгий піст.
— Можете вдягти мене в гамівну сорочку на шість тижнів, — сказала міс Ніппер, — а потім накласти ще тяжчу кару, якщо я коли-небудь чула таких двох шулік, як ці, місіс Річардс!
— І ще кажуть, ніби їй щось приснилось, бідолашній, — обурювалася Поллі.
— Ну, заждіть, красуні! — вигукнула Сюзанна Ніппер, кланяючись у бік дверей. — Кажете, вона ніколи не буде Домбі? І слава богу, що не буде, нам і не треба, годі з нас і одного.
— Не збудіть дітей, Сюзанночко, — сказала Річардс.
— Вельми вдячна вам, місіс Річардс, — образилась Сюзанна, якій байдуже на кого було гніватись, — і маю за честь, що я дістала від вас розпорядження, я, чорна рабиня, муринка. Якщо ви зволите мені ще щось закомандувати, то прошу ласкаво, — я слухаю.
— Які ще команди! — сказала Поллі.
— Ах, боже милий, місіс Річардсі — скрикнула Сюзанна. — Тимчасові тут завше постійними командують, чи ви цього не знали, ну, що ви, де ви народилися, місіс Річардс? Тільки де б ви там не народилися, — вела далі Заводіяка, енергійно крутнувши головою, — і коли б ви там не народилися, і як (а це вже тільки вам відомо), — затямте, будь ласка, що давати команди — це одне, а виконувати — зовсім інше. Хтось може комусь загадати сторчма стрибнути з моста в воду на двадцять п’ять футів глибини, місіс Річардс, але тому «комусь» може зовсім не захотітися стрибати.
— Ну, ну, — сказала Поллі, — ви сердитесь, бо ви добра душа й любите міс Флоренс, а накинулись на мене, бо більше нема на кого.
— Декому дуже легко стримуватись і бути спокійним, місіс Річардс, — відповіла Сюзанна, трохи пом’якшавши, — коли з їхньою дитиною поводяться, як з принцом, пестять і цяцькають, поки принцові стане задосить, але коли обмовляють гарне, миле, безневинне дитя, що нікому
