Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Не думайте про них, дядечку!
— Відтоді, приміром, як ти повернувся додому з Пек-гемського пансіону — а це вже десятий день минає, — до крамниці, скільки пригадую, заходила лише одна людина.
— Дві, дядечку. Невже ви забули? Був якийсь чоловік, що просив розміняти йому соверена…
— Один, — сказав Соломон.
— Як, дядечку, а хіба ту жінку, що питалася, як пройти до Майлендської застави, ви не вважаєте за людину?
— Ай правда, — погодився Соломон. — Двоє. Я забув про ту жінку.
— І вони нічого не купили? — вигукнув хлопець.
— Нічого не купили, — тихо повторив старий.
— І нічого й не збиралися купувати?
— Ні, бо якби їм було чого треба, вони пішли б до іншої крамниці,— тим же тоном одповів Соломон.
— І все ж таки їх було двоє, дядечку! — гукнув хлопець так, ніби це було хтозна-яке досягнення. — А ви казали — один.
— У кожному разі, Уоле, — помовчавши, підсумував дядько, — оскільки ми з тобою не дикуни з острова Робінзона Крузо, ми не можемо прожити завдяки чоловікові, який просить розміняти соверена, і жінці, яка шукає дороги до Майлендської застави. Як я казав уже, світ мене обігнав. Я не ремствую, але я перестав його розуміти. Крамарі вже не ті, що давніш, прикажчики — не ті, справи — не ті, прибуток од торгівлі — не той. Сім восьмих мого краму вже вийшло з моди. Я сам — старомодна людина в старомодній крамниці, на вулиці, якої я не впізнаю. Час випередив мене, і я вже занадто старий, щоб його наздогнати. Навіть шум, який він здіймає десь там, далеко попереду, і той збиває мене з пантелику.
Уолтер хотів би відповісти, та дядько вхопив його за руку.
— Ось чому, Уоле, ось чому я дуже хочу, щоб ти якнайшвидше ввійшов у діловий світ й обрав собі путь. Я — лиш безплотна тінь у цьому світі,— плоті давно вже немає, — а коли я помру, то й тіні не стане. А що спадщини, ясно, тобі од мене ніякої не прибуде, то я подумав, що варто скористатися хоч уламками тих зв’язків, які залишилися в мене по старій пам’яті. Дехто гадає, що я — людина заможна. Хотілося б — з огляду на тебе, — щоб вони мали рацію. Та хоч що там по мені лишиться, що б ти від мене не мав, а служачи в такій фірмі як «Домбі», ти стоїш на певнім шляху і можеш немало добитися. Пильнуй роботи, постарайся полюбити її, мій хлопчику, працюй, щоби стати незалежним, і будь щасливий.
— Я докладу всіх сил, дядечку, щоб виправдати вашу ласку, — серйозно сказав хлопець. — Ось побачите.
— Я знаю, — промовив Соломон. — Я в цьому певен. — І він з подвоєною приємністю заходився коло другого келиха мадери. — Щодо моря, — провадив він, — то воно досить гарне в уяві, Уоле, але не в дійсності. В дійсності все зовсім не так. Природна річ, звикнувши до всіх оцих речей, ти не можеш не думати про нього; але не варто — зовсім не варто.
А втім, говорячи про море, Соломон Джілс, з прихованим задоволенням потирав руки і з невимовною симпатією дивився на корабельне приладдя навколо.
— От візьми хоча б це вино, що й не знаю скільки разів їздило до Індії і назад, а один раз об’їхало і круг світу. Уяви собі чорні, як дьоготь, ночі, буйство вітрів, бурхання хвиль…
— Грім і блискавку, зливу і град, шторми різної сили, — підхопив хлопець.
— А вино це, будь певен, крізь усе те пройшло, — зауважив Соломон. — Уяви, як риплять і тріщать снасті та щогли, як між линв і такелажу реве ураган…
— Як спішать, видираючись на палубу, матроси, — хто швидше добіжить до рей, щоб згорнути обледенілі вітрила, а корабель тим часом, як навіжений, кидається на хвилях!
— Саме так, — схвалив Соломон, — і відбувалося все над барилами з нашим вином. А пригадуєш, коли «Чарівна Саллі» потонула в…
— …Балтійському морі, глупої ночі: двадцять п’ять хвилин на першу, коли став годинник у кишені капітана, а він сам лежав мертвий біля грот-щогли, чотирнадцятого лютого тисяча сімсот сорок дев’ятого року! — з великим запалом закінчив Уолтер.
— Правильно, цілком правильно! — вигукнув старий Сол. — На ній було тоді п’ятсот барил з таким вином. І всі (опріч першого помічника, першого лейтенанта, двох матросів і однієї дами, що врятувалися на благенькому човні) почали розбивати барила, напилися п’яні та так, п’яні, і втонули, співаючи «Прав, Британіє» і скінчивши страшним криком, коли судно пішло під воду.
— А як, дядю, під час жахливої бурі, за дві години до світу, четвертого березня сімдесят першого року, викинуло на берег «Георга Другого» з двомастами коней, а коні одв’язалися ще на початку шторму, почали метатись і зняли такий гармидер, і так кричали по-людськи, що екіпаж подумав, на кораблі повно чортів, і всі, навіть найбуваліші, з переляку кинулися в море, і тільки двоє матросів живих лишилося, то й розповіли цю історію.
— А коли «Поліфем», — сказав старий Сол, — коли «Поліфем»…
— Приватний корабель з Вест-Індії, з вантажем у триста п’ятдесят тонн, капітан — Джон Браун з Детфорда, власник — Уїггс і компанія, — перехопив Уолтер.
— Правильно, — сказав Сол. — Коли «Поліфем» загорівся вночі, на четвертий день після того, як при ходовому вітрі відплив з Ямайського порту…
— На борту було два брати, — перебив небіж голосно скоромовкою, — і на обох не ставало місця в єдиному човні, що лишився незатоплений; ніхто з них не хотів спускатися першим, аж старший ухопив молодшого за поперек і кинув у човен. А молодший закричав: «Згадай про свою наречену, Едварде! Я — сам-один, на мене ніхто не чекає вдома!» — і стрибнув у море!
Блискучі очі й розшаріле обличчя хлопця, що, переживаючи свої слова усерйоз, схопився навіть з місця, привели старому Солу на пам’ять те, про що він забув або що покрив був туман круг
