Домбі і син - Чарльз Діккенс

Чи було містерові Домбі приємно дивитися на це? В усякому разі, задоволення він не виявив, бо виявлення будь-яких почуттів було йому взагалі невластиве. Сонячний промінь, просмикнувшись у цю кімнату й освітивши дитячі ігри, ніколи б не добувся до його обличчя. Він дивився на дітей так пильно й так холодно, що тепле світло зникло навіть з веселих оченят Флоренс, коли їхні погляди раптом зустрілись.

Так, то був справді похмурий, сірий, осінній день, і, коли запала хвилинна мовчанка, чути було, як з дерев журно обсипається листя.

— Містере Джоне, — сказав містер Домбі, глянувши на годинника, і взяв капелюх та рукавички, — доручаю вам мою сестру. Моя рука належить сьогодні міс Токс. Ви краще йдіть з містером Полем наперед, Річардс, і будьте дуже обережні.

В екіпажі містера Домбі — Домбі і Син, міс Токс, місіс Чік, Річардс і Флоренс. За ними, у меншому екіпажі,— Сюзанна Нїппер і власник його, містер Чік. Сюзанна весь час дивиться у вікно, бо ніяковіє, глянувши на широке обличчя цього джентльмена, а при найменшому шарудінні їй здається, що це він загортає в папір чималенько грошей для неї.

Дорогою до церкви містер Домбі, щоб розвеселити сина, плеснув один раз у долоні, геть вчарувавши міс Токс цим виявом батьківської любові. Коли не брати цього випадку до уваги, різниця між процесією, що їхала на хрестини, і похороном полягала лише в кольорі карет та в масті коней.

Біля сходів на паперть їх зустрів величний церковний сторож. Містер Домбі висів з екіпажа перший, щоб подати руку дамам, і, стоячи поруч із ними, виглядав як ще один сторож, — менш чваньковитий, але більш грізний: сторож приватного життя, наглядач наших акцій і наших душ.

Рука міс Токс, коли вона просунула її під лікоть містера Домбі, піднімаючись сходами услід за трикутним капелюхом і височенним, як Вавілонська вежа, коміром сторожа, дуже тремтіла. Їй здавалося, що то відбувається інший урочистий обряд: «Чи згодна ти мати його за чоловіка, Лукреціє? — Так».

— Швидше заносьте дитину сюди, будь ласка, — шепнув сторож, одчиняючи внутрішні двері церкви.

Маленький Поль, на взірець Гамлета, міг би спитати: «Куди? В могилу?» — так холодно й затхло було в тій церкві. Великий, різьблений амвон з аналоєм на ньому. Сумні ряди порожніх лав, що зникали в глибині під хорами; лав, що, піднімаючись чи не до самої стелі, губилися в тіні величезного, суворого органа; запорошені постілки й холодні камінні плити під ногами; жахітні приставні крісла в притворах і вогкий куток, де висів шнур від дзвона й валялися козла для трун, кілька заступів та кошів і один-два мотки моторошної на вигляд мотузки; а ще дивний, незвичайний, неприємний дух і мертвотне світло, що доповнювали загальну гармонію цього холодного й похмурого видовища.

— Там якраз тепер вінчання, сер, — сказав сторож, — але воно вже кінчається. Зайдіть тим часом сюди, до ризниці.

Перед тим як повернутись і провести їх у ризницю, він уклонився містерові Домбі, легкою посмішкою нагадавши, що він, сторож, добре пам’ятає, як мав за честь слугувати містерові, коли той ховав дружину, і сподівається, що відтоді його смуток уже минувся.

Вінчання, коли вони проходили повз вівтар, мало, як їм здалося, досить сумний вигляд. Молода була занадто стара, а молодий — занадто юний. Перестиглий красень з моноклем, що закривав йому порожню очну впадину, грав роль весільного батька, а решта присутніх дрижали з холоду. В ризниці курів коминок, і перевантажений роками та роботою клерк, що отримував мізерну платню, «роблячи пошуки», бігав вказівним пальцем по пергаментних сторінках велетенської реєстраційної книги (однієї з багатьох), виповненої записами про смерть. Над коминком висів план розташування склепів під церквою, і містер Чік, щоб піднести настрій товариства, почав читати вголос літературну його частину і здогадався спинитись лише тоді, як прочитав усе про могилу місіс Домбі.

Після нової холодної мовчанки, маленька ядушлива жінка, якій годилось би не в церкві служити, а вже лежати на цвинтарі, запросила їх до купелі.

Тут вони перечекали трохи, доки розписувались шлюбні свідки, а тим часом маленька ядушлива жінка кілька разів пройшлася між лавами, кахикаючи, наче морська свиня, — почасти через свою хворобу, а почасти, щоб весільна компанія не забула за неї.

Далі з глечиком теплої води прийшов той самий клерк (єдина тут особа з веселим обличчям, дарма що відав він похоронами) і, виливаючи воду в купіль, сказав щось про підігрівання, якого за даних обставин годі було добитись і мільйоном галонів окропу.

Ще далі, наче головний герой у казці про духів, «весь у білому», з’явився священик, — милий, добродушний на позір молодий вікарій, який явно побоювався немовлят, — побачивши його, Поль розітнув повітря плачем і не вгамувався, доки геть не почорнів на виду.

Але й після цієї знаменної події, що була зустрінута усіма з великим задоволенням, і до самого кінця церемонії під порталом лунав його голос — то слабшав, то сильнішав, то, притихнувши, знову вибухав невтішним жалем за учинені йому кривди. Це настільки відволікало увагу обох дам, що місіс Чік раз у раз розверталася до центрального притвору, щоб послати по те чи інше ядушливу жінку, а міс Токс одкрила молитовник на сторінці, де говорилося про порохову змову проти короля Якова і час до часу вставляла в богослужіння цитати з цього тексту.

Упродовж цілої процедури містер Домбі лишався тим же безстороннім джентльменом, яким був завжди, і, мабуть, не без його допомоги в церкві схолодніло настільки, що з рота вікарія бухала пара. Єдиний раз обличчя його трохи змінилося — тоді, як священик, дуже щиро й просто пояснюючи, як мають опікати дитину її хрещені батьки, випадково кинув оком на містера Чіка. Тут величний вигляд містера Домбі красномовно посвідчив, що він був би дуже радий заскочити його на цій опіці.

Мабуть, для містера Домбі було б краще, якби він менше думав про свою велич і більше — про походження та значення церемонії, в якій брав таку формальну, байдужу участь. Його пиха була на