Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Бачите, він уже все про неї вивідав, — зауважив майстер корабельних інструментів.

— Не вигадуйте, дядю! — гукнув Уолтер, знову почервонівши і засміявшися дзвінко. — Я ж не можу не чути того, що мені кажуть!

— Боюся, Неде, що син нам трохи стане на заваді,— неиприпиняв своїх жартів старий.

— Навіть дуже, — сказав капітан.

— І все ж таки ми вип’ємо за нього, — вів далі Сол. — Хай живуть Домбі і Син!

— Оце добре, дядечку, — весело погодився хлопець. — Тільки раз ви вже згадали за дочку, та приплутали мене до неї, та сказали, буцім я все про неї вивідав, то я пропоную трохи змінити ваш тост. Отже, хай живуть Домбі, і Син, і Дочка!

ЗРОСТАННЯ Й ХРЕСТИНИ ПОЛЯ

Маленький Поль Домбі, анітрохи не страждаючи від того, що його кров змішувалася з кров’ю Тудлів, з дня на день міцнішав і вбивався в силу. Щодня міс Токс дедалі гарячіш пестила та голубила його, і містер Домбі так високо оцінив її відданість, що почав убачати в ній жінку неабиякої душевної краси, почування якої роблять їй честь і заслуговують на заохоту. У своїй прихильності він був настільки щедрий, що не лише вклонявся їй в особливий спосіб, а навіть загадував своїй сестрі щось таке, як: «Перекажи, прошу, своїй приятельці, Луїзо, що вона надзвичайно ласкава» або «скажи міс Токс, Луїзо, що я дуже їй зобов’язаний». Ці дрібні вияви прихильності справляли глибоке враження на леді, якій вони були адресовані.

Міс Токс часто запевняла місіс Чік, що «ніщо не в змозі послабити її інтерес до всього, що стосується розвитку цієї любої дитини», і хто б простежив за нею, той переконався б у цьому і без словесного підтвердження. Вона з невимовним задоволенням очолювала кожну безневинну трапезу юного спадкоємця, і то з таким виглядом, ніби й сама годувала його разом із Річардс. Вона з ентузіазмом брала участь у маленьких церемоніях — купання та одягання. Прийом ліків у дитячих дозах викликав у ній усі різновиди співчуття, на які тільки вона була здатна. А одного разу, коли сестра привела містера Домбі подивитись, як його сина вкладають спати, міс Токс у цю мить зі скромності сховалась у комірчині і, коли немовля в коротенькій полотняній сорочечці подерлось угору по сукні місіс Річардс, вона зайшлася таким захватом, що, забувши про своє інкогніто, не стрималася й вигукнула: «Хіба ж не красунчик, містере Домбі? Хіба не Купідон?» — і, збентежившись та зчервонівши, мало не зомліла за дверима комірчини.

— Луїзо, — сказав одного дня містер Домбі своїй сестрі, — мені здається, я повинен подарувати щось символічне твоїй приятельці з нагоди хрестин Поля. Вона так тепло ставиться до дитини від самого початку і водночас так добре усвідомлює своє становище (гарна прикмета, яку, на жаль, тепер дуже рідко подибуєш), що мені приємно було б одзначити це.

Хай не уйме це честі міс Токс, коли ми нагадаємо до речі, що в очах містера Домбі,— як і дечиїх інших, що час від часу прозрівають на світ, — лише ті досягли вершини мудрості, тобто усвідомлення свого власного становища в суспільстві, хто виказує гідну повагу до їхнього. Головну заслугу цих людей містер Домбі вбачав не так у тому, що вони знають собі ціну, як у тому, що вони знають ціну йому і схиляються перед ним.

— Полю, голубчику, — відповіла його сестра, — ти віддав міс Токс належне, як і годиться людині з твоїм проникливим розумом. Повір мені,— якщо є в англійській мові трійко слів, до яких вона ставиться з пошаною, майже з побожністю, то це — «Домбі і Син».

— Що ж, я вірю, — сказав містер Домбі.— Це робить честь міс Токс.

— Стосовно чогось символічного, голубчику Полю, — вела далі сестра, — можу сказати, що хоч що ти їй подаруєш, вона все прийме з подякою і захопленням, як реліквію. Але коли хочеш справді показати, як ти цінуєш приязнь міс Токс, то я знаю спосіб, який їй найбільше підлестить.

— Що ж то за спосіб? — спитав містер Домбі.

— Хрещені батьки, — пояснила місіс Чік, — з погляду зв’язків і впливу відіграють неабияку роль.

— Не знаю, чому це має бути потрібне моєму синові, — холодно сказав містер Домбі.

— Цілком правильно, любий Полю, цілком правильно, — із запалом погодилася місіс Чік, прикриваючи ним раптовість свого відступу. — Ти тільки так і міг сказати. Нічого іншого я й не сподівалася почути від тебе. Я знаю твої погляди. Але, — тут місіс Чік знову завагалася, не знаючи на яку ступити, — але, може, саме тому ти й не будеш заперечувати, щоб міс Токс була хрещеною матір’ю нашого любого маляти, — чимсь у роді повірниці чи заступниці замість іншої особи. Годі й казати, Полю, яка то буде для неї честь і шана.

— Луїзо, — мовив, подумавши містер Домбі, — а чи не означатиме це, що…

— Звичайно, не означатиме! — скрикнула місіс Чік, кваплячись запобігти відмові. — Мені таке і на думку не спливало.

Містер Домбі кинув на неї нетерплячий погляд.

— Не розхвильовуй мене, голубчику Полю, — сказала сестра, — бо мені це шкодить. Я не залізна. І досі отямитись не можу, відколи бідолашної Фанні не стало.

Містер Домбі зиркнув на хусточку, яку його сестра піднесла до очей, і повторив:

— Чи не означатиме це, кажу я…

— А я кажу, що мені таке й на думку не спадало, — пробурмотіла місіс Чік.

— Бога ради, Луїзо! — промовив містер Домбі.

— Ні, голубчику Полю, — з повною сліз гідністю запротестувала вона. — Дозволь же й мені сказати слово. Я не така мудра, як ти, і не така розважлива, і не така красномовна.