Невермур. Випробування Морріґан Кроу - Джессіка Таунсенд

— Куди вони поділися?

— Не знаю. Але це ненадовго. Тримайся за щось, — сказав Юпітер. Він підійшов до панелі керування й почав тягти важелі. Двигун заревів, і павук посунув уперед, відкинувши Морріґан обличчям до стіни. Вона відчула, як до горла підступає нудота.

— На початку завжди трясе. У кінці також. Але середина шляху досить спокійна. Іноді. Коли як…

Морріґан пошкутильгала у вузьку кабіну і вчепилася в спинку старого шкіряного крісла, де сидів Юпітер. Вона витягнула осколок із руки й викинула, забризкавши сукню краплями крові.

— Хто вони такі?

— Переслідувачі з Диму й Тіні. — Юпітер похмуро озирнувся на будинок, коли павук із гуркотом почав віддалятися.

— Переслідувачі з… — Морріґан прикрила рот долонею, намагаючись не повернути свій обід на блискучі кнопки й важелі — або, ще гірше, на потилицю Юпітера. Вона почувалася маленьким човником у неспокійному морі. — Чого вони хотіли від мене?

Але Юпітер був зосереджений на тому, щоб керувати, тягти важелі й залишатись у вертикальному положенні.

— Сядь у пасажирське крісло і пристебнися паском безпеки, — сказав він, кивнувши на потерте крісло зліва.

Морріґан з деякими труднощами вилізла на нього і клацнула паском на грудях.

— Готова? Тримайся міцно.

Павук, похитуючись, переступив через ворота маєтку Кроу великими кроками. Попереду вимальовувалися лісові хащі, але Юпітер повернув в інший бік, до центру Джекалфакса. На рівній дорозі рухи механічного павука урівноважились і він знизив швидкість.

Джекалфакс був заповнений вогнями і звуками раннього шоу феєрверків, і натовп зібрався, щоб побачити, як ніч запалюється різними кольорами. Морріґан ніколи не бачила так багато людей на Імперській дорозі.

Восьминога машина стрімко рухалася крізь центр міста, проходячи краєм натовпу. Юпітер ідеально розрахував час — видовище в небі прекрасно приховувало їхню втечу від Переслідувачів з Диму й Тіні. Усі дивилися вгору, їхні вуха були заповнені свистом та вибухами.

— Хіба ми не повинні прямувати з міста, а не всередину нього? — спитала Морріґан.

— Ми йдемо найкоротшим шляхом, — відповів Юпітер.

Він прямував до мерії. Павук став на повен зріст, поскрипуючи своїми залізними суглобами, та обережно переступив через натовп, і могло здатися, що він рухається навшпиньках.

— Що це таке? — спитала Морріґан. — Оця павукоподібна штука?

— Оця «павукоподібна штука», як ти нетактовно охрестила її, — відповів Юпітер, кидаючи на Морріґан дошкульний погляд, — називається арахніпод, і це найдосконаліша машина з усіх будь-коли збудованих.

Неймовірно потужний і гучний феєрверк пронизав нічне небо, залишаючи слід у формі квітки, ніби привид вибуху. З юрби долинули звуки захоплення.

— Вона красива, правда? Її звати Октавія. Один із двох арахніподів у світі. Я знав її винахідника. Потягни за отой синій важіль замість мене, добре? Ні, інший. Так, саме цей.

Арахніпод завібрував і зупинився. Юпітер спохмурнів. Він підскочив і побіг у задню частину кокона, нервово виглядаючи з-за опуклого скла.

— Щось не так?

— Такі цікаві машини, як ця, звісно ж, вийшли з моди, — продовжував він, ніби нічого не сталося, — але я ніколи не відпущу стару Окі. Вона дуже надійна. Судна на повітряних подушках, автомобілі — усі вони дуже сучасні і швидкі, але, як я завжди кажу, ти не можеш переїхати гору і не можеш пролетіти під водою. Октавія пройде майже скрізь. У такі моменти, як зараз, це дуже важливо. Схоже, нас загнали в кут.

Він повернувся до панелі керування, потягся до стелі та висунув екран із чотирма окремими картинками. Кожна показувала арахніпод з різних кутів зору.

Переслідувачі з Диму й Тіні спіймали їх. Вони були оточені з усіх боків вершниками з їхніми мисливськими псами.

— Як щось із цього може допомогти в такий момент? — серце Морріґан підскочило. «От і все, — подумала вона. — Ми в пастці. Кінець». — Я не бачу гір або води!

— Гір немає, так, — задумливо мовив Юпітер, — але є… оце.

Вона простежила за його поглядом до верхівки годинникової вежі.

— Чудова здатність павуків, — сказав він, втискаючись у крісло водія, — це те, як вони повзають. Застібни пасок безпеки, Морріґан Кроу. І що б ти не робила, не заплющуй очей.

— А що буде, якщо я заплющу очі?

— Пропустиш усе цікаве.

Ледве Морріґан встигла перевірити свій ремінь безпеки, арахніпод різко став дибки, викидаючи її з крісла. Дві величезні тоненькі металеві ніжки вчепилися в карнизи мерії, і павук підтягнувся вгору, а потім поповз усе вище й вище, до чорного бездонного фасаду Неболикого Годинника.

— Він не ідеальний, але як імпровізований аварійний портал — це не найгірша моя ідея.

Вона гадки не мала, про що він.

— Портал куди?

— Побачиш.

Морріґан подивилась назад скрізь скло. Земля провалилася на багато метрів униз, і, що було ще гірше, величезні переслідувачі з чорного диму прийшли до тями і лізли вежею вгору.

— Вони прямо позаду нас! — закричала Морріґан.

Юпітер скривився, але не озирнувся.

— Це ненадовго. Переслідувачі не можуть потрапити туди, куди йдемо ми.

— А куди ми йдемо?

Вони вибралися на верхівку вежі, коли шоу феєрверків досягло кульмінації і нічне небо залило червоними, золотими, блакитними й фіолетовими вогнями.

— Ми йдемо додому, Морріґан Кроу.

Арахніпод поставив одну тоненьку ніжку прямісінько в Годинник. Скло не розбилось — на ньому навіть не з’явилося тріщин. Друга нога пройшла слідом, і Годинник укрився легенькими брижами, наче глибоке чорне озеро. Морріґан спостерігала за цим із роззявленим ротом. Ще одна неймовірна річ цієї ночі неймовірних речей.

Вона обернулася назад. Переслідувачі були так близько, що їхнє дихання було вже майже видно на скляному куполі Октавії. Вони простягнули свої кістякові руки, щоб схопити Морріґан крізь заднє вікно і скинути вниз, назустріч смерті. Вона хотіла міцно заплющити очі, але не могла відірвати погляд.

Зробивши останній ривок, арахніпод смикнувся вперед і застрибнув усередину циферблата, що крутився знову і знову, кидаючи Морріґан у невідоме.

Звуки феєрверків зникли. Світ перетворився на тишу.

Розділ п’ятий. Ласкаво просимо до Невермура

Весна Першого

Вони приземлилися з глухим стуком. Густий білий туман огорнув арахніпод. Навколо було тихо і спокійно, неначе хаос головної площі Джекалфакса просто припинив існувати. Морріґан стало недобре.

Чи це, нарешті, її смерть? Вони померли й перейшли в Кращий Світ? Прислухавшись до своїх відчуттів, Морріґан подумала, що навряд чи. У вухах дзвеніло, її нудило, поріз на руці підсохнув, але все ще пульсував. Вона глянула на туман крізь вікно. Їх не зустрічала ніяка Божественна Сутність із розкритими обіймами, не вітав хор янголів. Де б вони не перебували, це був не Кращий Світ.

«Але це однозначно не Джекалфакс», — подумала Морріґан.

Вона почула тихе бурмотіння і, обернувшись, побачила,