Невермур. Випробування Морріґан Кроу - Джессіка Таунсенд
Юпітер тримав руку на плечі Морріґан, скеровуючи її прямо вперед. У підсвічниках на стінах слабко горіли гасові лампи. Було важко щось побачити, але килим був помітно потертий і старий, а шпалери місцями відклеювались. У повітрі стояв слабкий запах вогкості. Вони підійшли до крутих дерев’яних сходів і почали підніматися.
— Це службовий вхід, для персоналу. Знаю, виглядає страшно і давно потребує ремонту, — сказав Юпітер, і Морріґан зрозуміла, що він говорить до неї. Як він зрозумів, про що вона думає? — Маєш якісь повідомлення, Фен?
Кішка обернулася до нього, коли вони дісталися до найвищого сходового майданчика з блискучими подвійними чорними дверима, і Морріґан була готова заприсягтися, що кішка закотила очі.
— Звідки мені знати? Я не твоя секретарка. Я сказала зніми ці чоботи. — Кішка підштовхнула двері великою сірою головою, і вони зайшли до найдивовижнішої кімнати, яку Морріґан бачила у своєму житті.
Хол готелю «Девкаліон» був просторий і світлий — що було несподіванкою після темного й пошарпаного службового входу (але не такою несподіванкою, як зустріч у дверях із гігантською кішкою, що вміє розмовляти). Підлога була вимощена білим та чорним мармуром, немов шахівниця, з великої рожевої люстри у формі вітрильника звисали краплі кристалів, що розливали кімнатою тепле світло. Скрізь стояли кімнатні дерева в горщиках і вишукані меблі. Величні сходи вилися запаморочливою спіраллю вздовж стін, вели вище й вище, аж до тринадцятого поверху (Морріґан стільки нарахувала).
— Не вказуй мені, що робити. Я плачу тобі зарплатню! — пробурчав Юпітер, але все ж зняв свої подорожні чоботи. Молодий хлопець підняв їх і простягнув Юпітерові пару начищених чорних черевиків, які той неохоче натягнув.
Персонал у рожевій та золотистій формі, проходячи повз них, вітався з Юпітером радісними «Доброго Світання, сер» або «Щасливої Нової Ери, капітане Норт».
— І тобі щасливої Нової Ери, Марто, — відповідав він. — Гарної Нової Ери, Чарлі. Доброго Світання всім! Швидше піднімайтеся на дах, а то все пропустите. Ви троє — ні, четверо — їдьте ліфтом. Так, ти теж, Марто, місця повно.
Коли невелика групка персоналу слухняно пішла слідом за Юпітером крізь широкий хол, Морріґан раптом зрозуміла — він не просто мешкає в готелі, він володіє ним. Усе це: мармурова підлога та люстра, слабко освітлена стійка консьєржа, величний рояль у кутку, осяйні сходи — все це належить йому. Ці люди працюють на Юпітера, навіть гігантська кішка, яка бурчить і сердиться на нього. Морріґан намагалася мати не дуже збентежений вигляд.
— Побачимось нагорі, — сказала кішка, застрибуючи на сходи. — Не гайте часу. — Вона переступала чотири сходинки за раз.
Юпітер обернувся до Морріґан.
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав він уже вдруге за день. — Чому я дозволяю Диво-кішці вказувати, що мені робити? Що ж, тут усе просто…
— Це не Диво-кішка, — перебила його Морріґан.
Юпітер різко видихнув і повернув голову в бік сходів, спостерігаючи, як кішка зникає високо в спіралі. Він прислухався, щоб упевнитися, що їх ніхто не чує, а тоді повернувся до Морріґан і прошепотів:
— Як це не Диво-кішка? Звісно, це вона.
— Я бачила фото Диво-котів у газеті, і вони мають зовсім інакший вигляд. Шестеро таких котів запряжені в карету Президента Зимноморської Республіки. Вони чорні та блискучі. — Юпітер приклав пальця до губ, щоб вона замовкла, знову нервово озираючись на сходи. — Вони носять нашийники та великі кільця в носі і, безсумнівно, не вміють розмовляти.
— Дивись, щоб Фенестра тебе не почула, — прошипів він.
— Фенестра?
— Так! — обурено вигукнув Юпітер. — Знаєш, вона має ім’я. Не ображайся, але в тебе неймовірно викривлені уявлення про Диво-котів, тому краще залиш їх при собі, якщо хочеш мати тут чисту постільну білизну. Фен тут завідує господарством.
Морріґан не зводила з нього очей. У цей момент вона замислилась, чи варто було переноситись крізь Годинник у дивне місто, щоб жити в готелі з божевільним.
— Але як Диво-кішка може поратися по господарству?
— Я знаю, про що ти думаєш, — укотре сказав він. Вони підійшли до круглого ліфта зі скла й золота, що рухався по колу. Юпітер натиснув кнопку виклику. — У неї немає великих пальців на лапах. Як же вона витирає пилюку? Чесно кажучи, я сам довго над цим думав, але не настільки, щоб не спати ночами. І тобі не варто цим перейматись. Ага, ось і Кеджері.
Прибув ліфт, і, щойно його двері відчинилися, до них приєднався старий, але досить жвавий чоловік із скуйовдженим сніжно-білим волоссям. На ньому були рожеві брюки в шотландську клітинку, сірий піджак, а з його кишені стирчав рожевий носовичок із золотими літерами ГД.
— Морріґан, це містер Кеджері Бернс, мій консьєрж. Коли загубишся в готелі — а ти загубишся, — клич Кеджері. Думаю, він знає це місце краще, ніж я. Маєте якісь повідомлення? Мене довго не було, тож я трохи випав із виру останніх новин. — Юпітер пропустив усіх досередини, і двері ліфта зі свистом зачинилися.
Кеджері вручив йому стос записок.
— Так, сер, — шістнадцять від Ліги, чотири від Товариства і одна від міського голови.
— Чудово. Все добре йде?
— Як по маслу, сер, як по маслу. — Консьєрж говорив із нерозбірливим ірландським акцентом. — У четвер приходив джентльмен зі Служби паранормальних явищ стосовно привидів на п’ятому поверсі, я надіслав гроші їм на рахунок. Сьогодні Управління транспорту Невермура надіслало кур’єра — вони питали вашої поради, щось про шуми на Павутинній лінії. О, а ще в оранжереї хтось залишив чотирьох альпак — зробити оголошення на ресепшені?
— Альпаки! Треба ж. Вони мають щасливий вигляд?
— Прямо зараз жують тепличні орхідеї.
— Тоді це може трохи зачекати, доки ми закінчимо.
«Що закінчимо?» — подумала Морріґан.
— Кімната готова?
— Звісно, сер. Прибирання виконано. Меблі відполіровано. Усе свіже, як ромашки.
Ліфт підіймався угору, всередині змінювались номери поверхів, які вони проїжджали, і через скляні стіни було добре видно, як стрімко віддаляється від них дивовижний хол готелю. Морріґан стало недобре. Вона приклала руку до скла, щоб угамувати внутрішнє тремтіння. Марта, покоївка, з якою вітався Юпітер, підбадьорливо їй усміхнулася. Вона була молода, але виглядала дуже кмітливою та впевненою в собі, її русяве волосся було зібрано в акуратний пучок, а форма бездоганно випрасувана.
— Так завжди трапляється перші декілька разів, — доброзичливо прошепотіла вона й широко всміхнулася. Її очі теж випромінювали тепло та ласку. — Ти звикнеш.
— Парасольки готові? — спитав Юпітер, і працівники після секунди схвильованої метушні одночасно підняли парасольки у відповідь. — О, ледь не забув. З днем народження, Морріґан.
Він дістав довгий і тонкий коричневий паперовий згорток звідкись із глибин свого синього плаща, який усе ще
