Хто проти суперкрутих - Анна Аудгільд Сульберг

Більше я нічого не встигла сказати, бо тітка Муна відчинила двері.

— Ви лишень погляньте! — хрипко промовила тітка. — Пунктуальні, як завжди!

А ось про неї таке не скажеш. Хоч сама запросила нас на дванадцяту, вигляд мала дуже заспаний. Тітка мружила очі, ніби від яскравого світла, її довге волосся було заплетене косою і викладене короною на голові. Щоправда, від корони мало що зосталося, тепер тітчина зачіска радше нагадувала кострубате пташине гніздо. Добре придивившись, я навіть побачила там справжню гіллячку.

— Заходьте, заходьте, — запросила нас досередини тітка Муна, щільніше затягуючи на собі халат. — Я не забула про нашу домовленість. Зовсім ні! Просто я була вчора на вечірці й затрималася довше, ніж планувала. Дайте мені п’ять хвилин, і я знову буду, як огірочок!

Тітка Муна зникла у ванній, розвіваючи за собою фалдами халата.

Ми з Нільсом переглянулися.

— Вибач, я забула, що ти мав їхати до тата, — сказала я. — Насправді я не егоїстка. Ніколи більше не буду таким поганим другом!

— Та все добре! — мовив Нільс. — Ти не найгірший друг! І навіть просто непоганий! Я вже й забув, як воно нудно вислуховувати безконечні оповіді Франса про колекцію камінців…

Він приплескав розчухране волосся і всміхнувся.

Коли ми ввійшли до коридору, я теж усміхнулася.

А коли переступили поріг вітальні, то вже обоє усміхалися від вуха до вуха.

Бо тітка Муна не лише поставила на стіл величезну миску картопляних чіпсів і піалу з дрібними ласощами. Вона все приготувала до «Операції „Тако“»!

Нільс поклав чорну торбу на канапу, розсунув замок і вийняв подарунок своєї мами на його десятиріччя, обережно поклав на маленький столик, який спеціально для цього принесла тітка Муна.

Нільс провів долонею по блискучій поверхні.

На столику лежав синтезатор Yamaha з найкрутішими в світі записами музичних ритмів та мелодій. Самба й кантрі, навіть джаз боса-нова й латиноамериканський танець беґін, про які ми ніколи й не чули.

— Гаразд, друзі! П’ять хвилин розігріву, і починаємо!

Ми з Нільсом обернулися до дверей.

Тітка Муна усе ще мала стомлений вигляд, та принаймні натягла на себе одяг і шкарпетки.

Нільс почав розминати й розгинати пальці. Він так завжди робить перед тим, як заграти. Тоді вони стають м’якішими й легше бігають клавіатурою.

— Ну давай, Анне Беа! Тобі теж треба розігрітися! — підбадьорила тітка Муна.

Я підійшла до штатива посеред кімнати.

Серце мені ледь не вискакувало, гатило по ребрах і танцювало, мов шалене.

Я зробила глибокий вдих.

А тоді взяла мікрофон і заспівала.

Вау, Анне Беа!

Одного разу мама забирала мене з дитсадка, коли мені було п’ять з половиною років, і ледь не зомліла з переляку.

— Що сталося?! — вигукнула вона, побачивши мене. — Люди добрі, що сталося?!?! Кажи негайно, Йоґґе!!!

Йоґґе насправді називається Йорґен, він має довге чорне волосся, зав’язане в кінський хвіст, і носить неймовірно вузькі джинси. Тепер він грає на синтезаторі в одному рок-гурті, а у вільний час дає приватні уроки (у тому числі й Нільсові). Коли я ходила до садочка, від трьох до п’яти з гаком років, він працював там вихователем. Це з ним я, покинута однолітками, бавилася й не відходила від нього ні на крок. Ми дуже добре знайомі, так би мовити.

— Заспокойтеся! — почав Йоґґе. — 3 Анне Беа все гаразд…

— ЗАСПОКОЇТИСЯ?! ВОНА Ж БЕЗ ШОЛОМА!

— Але…

Я намагалася намацати в повітрі його руку. Знала, що він стоїть поруч, але окуляри розбилися, і я нічого не бачила. На щастя, Йоґґе бачив мене. Він стиснув мою долоньку.

— Я не встиг їх зупинити, — виправдовувався Йоґґе. — Коли я підбіг, одна з дівчат уже здерла окуляри з Анне Беа й розтоптала.

Я чула, як зітхнула мама.

— Це вже треті окуляри наказали довго жити… Я зможу замовити нові не раніше суботи. Що ж, підеш завтра з татом на роботу. Нічого тобі робити в садочку без окулярів!

Ми саме домовилися з Йоґґе побавитися у хованки наступного дня, але я не надто засмутилася, що забаву доведеться відкласти, бо завжди дуже любила ходити з татом на роботу.

Мій тато ветеринар, лікує тварин.

Він мав стати господарем хутора бабусі й дідуся і зайнятися сільським господарством, але зустрів маму, і ті плани зійшли нанівець. Бо мама хотіла жити не на хуторі татових батьків, а там, де народилася. Там, де ми тепер живемо. Неважко здогадатися, хто переміг…

Тепер я вже не так часто буваю у тата на роботі, хіба тоді, коли вчителі мають «бібліотечні» дні для опрацювання навчальних програм та планів, та ще іноді на канікулах. А коли буваю, люблю їздити з татом на виклики. Намазую маслом канапки, наливаю в термос какао, взуваю ґумаки і зручно вмощуюся на передньому сидінні біля тата.

Тато лікує великих тварин — корів, коней, биків: не вони приходять до нього на прийом, а він їздить до них. Уявляєте, що робилося б, якби довелося запихати величезну корову в його маленький кабінет? Вона не помістилась би навіть на операційному столі!

Не можу сказати, що мені подобається велика худоба. Якщо чесно, навіть коней не люблю. Однак усі, хто тримає великих тварин, мають ще й маленьких. Хоча б кота. А найчастіше собаку. Іноді того й того. Буває, мають ще й декоративних кроликів та хом’ячків.

А я люблю маленьких звірят!

Коли тато з господарем худоби йде до хліва, я вистрибую з авта й біжу на пошуки маленьких звірят. Мені не заважає моя підсліпуватість, бо за всі виїзди разом із татом я навчилася головного: треба добре прислухатися. Маленькі тварини ховаються на подвір’ї у найдивніших схованках.

Одного разу я пішла на писклявий звук, який завів мене в гараж, і знайшла на капоті старого трактора цілий виводок кошенят. Іншим разом знайшла трьох цуциків-лабрадорів за грубкою. Ми саме навідалися до однієї літньої жінки, вона запросила мене до хати випити склянку компоту, і я раптом почула тихеньке повискування за грубкою. Песики вовтузилися на складених у скрині дровах!

Але їм не було боляче від твердих цурпалків, бо дрова накрили килимком, а поруч лежала їхня дбайлива мама. Малятам виповнилося три тижні, сказала стара жінка, невдовзі підуть до нових господарів. Я попросила тата взяти собі одне. Хоч наперед знала, даремно прошу. Тато завжди відмовляв. Бо мама має алергію на собаче хутро.

Це було головною причиною, чому вона не хотіла мешкати на хуторі бабусі й дідуся. Дідусь завжди тримав мисливських собак, щоб