Хто проти суперкрутих - Анна Аудгільд Сульберг
— Привіт, Аннебіно!
Нільс!
Не зрадив!
Він стояв біля велосипедного стояка й чекав на мене, точнісінько, як у школі! А біля ніг лежала чорна торба з усім потрібним для «Операції „Тако“»!
Та зарано зраділа. Я підійшла ближче, уже могла виразно бачити Нільса, і раптом помітила, що Нільсовий настрій анітрохи не поліпшився від п’ятниці. Він навіть не усміхався. Навіть кутика уст не скривив. Волосся розчухране, светр одягнений задом наперед, причому светр з картинкою…
Я ще й шолом не зняла з голови, як увесь бойовий дух із мене миттю вивітрився.
— Я більше ніколи-ніколи-ніколи не поїду до Драммена! — схлипнув Нільс. — У мене був пронос усю ніч!
Раптом я все зрозуміла.
Ось чому він ображався на мене в п’ятницю. Ось чому не прислав жодної смс-ки. Нільс не з тих, хто думає лише про себе. Це я егоїстка!
У вирі подій, пов’язаних із Маґнусом та «Операцією „Тако“», я цілком забула, що Нільс уперше мав поїхати в гості до свого тата!
Усе пішло не так від самого початку.
У суботу вранці тато зустрів його на вокзалі в Драммені, та не встиг Нільс привітатися, як між ним і татом затесалася висока й тонка жердина зі світлими кучериками, як у пуделя.
— Пригадуєш, коли ми зустрічалися минулого разу, я розповідав тобі про Сіссель? — запитав тато.
Нільс напружив пам’ять, але згадав тільки те, що востаннє вони зустрічалися майже рік тому, та й то на півгодини, бо тато дуже квапився — біг купувати новий джип.
— Ми з Сіссель давно знайомі, — сказав тато, обіймаючи Пуделиху за стан. — Було б дуже приємно, якби ви ближче подружилися. Вона проведе з нами весь день.
А Нільс так сподівався, що тато нарешті запросив його до себе додому, щоб вони обидва ближче подружилися!
За п’ять хвилин тато й син встигли переговорити про все: Нільс розповів про шкільні й домашні справи, про те, як йому загалом ведеться, та всяке інше; Пуделиха розказала, що працює на пошті й має одинадцятирічну доньку Уду, а тато повідомив, що його підвищили на роботі, і він купив ще один джип.
Батько Нільса анітрохи не схожий на мого тата. Мій тато вважає дорогі авта дурними витребеньками. Тож ми й досі їздимо на старенькій мазді, двигун якої відмовляє п’ять разів на рік. Пуделиха зовсім не схожа на маму Нільса. Домосидкою її аж ніяк не назвеш. Щойно вони приїхали додому до Нільсового тата, як вона вискочила з авта й одразу попрямувала в лісок за будинком.
— Ідіть за мною! — гукнула Пуделиха. — Ми розпалимо вогонь, засмажимо ковбаски й розважимося!
— Ну хіба вона не мила? — усміхнувся тато до Нільса в дзеркало заднього огляду. — Бач, яка повна завзяття!
Але Нільсові ніби мову відібрало. Ніздрі так тремтіли, що він усі зусилля спрямував на те, щоб тато цього не помітив.
Тепер я розумію, звідки в нього взявся пронос на всю ніч.
Нільс боїться вогню!
Я кажу не про страх, що будинок, у якому він живе з мамою, спалахне полум’ям, і не про страх перед пожежею у лісі поблизу. Такого я теж боюся. Та й не тільки я.
Ні, Нільсові судомами скручує живіт від самого лиш погляду на сірник.
Він гадає, що до його страхів спричинився один випадок, коли мама забула на плиті каструлю зі спагеті, увесь будинок наповнився димом, а на кухні загорілися фіранки. Він мав не більше чотирьох років, але чудово пам’ятає, як обкакався з переляку.
Мама, зрештою, прокинулася, вимкнула плиту й загасила полум’я, але відтоді Нільс однаково реагує на все, що хоч трохи нагадує вогонь, іскри чи дим: не може стримати плач і діарею.
Щоразу, коли в школі організовують день активного відпочинку, Нільс приносить записку від мами, щоб не йти з усіма на Вершину й не розпалювати багаття. Усі в класі, напевно, пам’ятають урок англійської, на якому ми вчили різні професії. Сюнне забулася і показала нам фільм про пожежників. Мені ще довго після того уроку гуділо у вухах від Нільсового реву.
— Тату, — несміливо озвався Нільс, коли Пуделиха зникла за деревами. — Я, мабуть, тобі не казав, що трохи боюся…
— Та ну, облиш! Ти ж не якась розмазня, — урвав його тато. — Ти ж не з тих, хто не любить бувати на природі, а тільки й знає, що сидіти в чотирьох стінах і від рання до смеркання грати в комп’ютерні ігри? Інакше доведеться мені серйозно поговорити з твоєю матір’ю. Вона завжди була трохи… я хотів сказати… Ну, вона, так би мовити, не така розбитна й заводна, як Сіссель…
З тими словами тато помарширував услід за Пуделихою і покинув Нільса на самоті з корчами в животі.
— А ти що? — запитала я.
— Як гадаєш? — схлипнув Нільс. — Вибору я не мав! Мусив піти за ними.
— А не міг сказати на вушко тій Пуделисі…
— Що сказати? Що я розмазня?
Нільс підняв зі землі свою чорну торбу. На мить здалося, ніби вона дуже важка, але він подужав закинути її собі на плече.
— Не зовсім так… А може, вона не настільки крута, як хочеться твоєму татові?
— Ого, ще й яка крутеличка! Розпалила вогонь, я й оком не встиг зморгнути! А татко сидів і та-ак на неї витріщався, ніби вона гігантське марципанове тістечко, яке йому дуже кортіло проковтнути, не жуючи. Щоправда, він не їсть солодке. Єдиний позитивний момент у цій історії, що Пуделиха миттю забула про багаття, тільки-но я сказав, що бачив у лісі (коли ходив какати) одну лисичку. Вона, як виявилося, затятий грибник. Замість смажити ковбаски, ми кинулися шукати лисички.
Я подзвонила в двері помешкання тітки Муни.
— То добре! — сказала я.
— Та ні, татові шукати гриби не сподобалося. Він кинувся за нами з криками, що збирання грибів — справа підтоптаних дам і пенсіонерів. Тоді Пуделиха розсердилася і сказала, що вона нічого не може з собою вдіяти, бо такий вже вона природний грибний талант. І тато замовк.
— То добре.
— Та ні, бо трохи згодом Пуделиха заявила, що буде дуже рада, якщо я на Різдво познайомлюся з її доцею.
— На Різдво? Але ж ти завжди святкуєш Різдво з мамою!
— Я їй про це сказав. А вона лиш усміхнулася і сказала: ми ще побачимо… А тоді нас покликав тато і сказав, що час відвозити мене на потяг.
— Не дивно, що ти не хочеш повертатися до Драммена.
