Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський
«А Танька куди поділася? — подумав Василь. — Дивина!»
Він почав водити біноклем на всі боки, однак дівчинки так і не побачив. Мабуть, шаснула до яру чи заховалася в кущах. Але з якого дива?
І тут Василь побачив, що Аристарх штовхнув його товариша з такою силою, що той ледь не заорав носом землю. Але трапилася ще одна чудасія: Степан не образився, не поліз у бійку, а понуро подався слідом за старенькою.
Все це було надто підозріло. Або скидалося на якусь незрозумілу гру.
Василь зручніше усівся на гілці, обіперся об стовбур і став спостерігати далі.
Трійця між тим підійшла до самітного будиночка. Бабуся підвела Степана до льоху і владним жестом руки звеліла йому лізти туди. І Степан слухняно поліз!
Потому Аристарх витяг драбину з льоху і влігся біля ляди. Старенька кинула йому кілька слів і подалася до хати.
А Тані, як і раніше, ніде не було видно.
Василь опустив бінокля і замислився. Дивні речі почали творитися в їхніх Горобцях. Кіт, котрому нічого не варто впоратися з важкенною драбиною. Таня, що зникає невідомо куди. Старенька бабуся, яка, мов у кіно, виникає на її місці… А головне — переляк на Степановому обличчі! Хто-хто, а Василь добре знає, що його товариш не з лякливих. До того ж — навіщо тій старій зачиняти його в льоху?
Миттю щез кудись невідкритий острів з банановими пальмами, гостинними тубільцями. Василь ковзнув вниз, поклав бінокля до шафи, натомість прихопив складаного ножика, щоб по дорозі вирізати замашну палицю.
Через хвилину він щодуху біг до самітної хатини.
«ТИ МЕНІ ПОЧИНАЄШ ПОДОБАТИСЯ»
Аристарх зручніше вмостився біля ляди і поглянув на Степана.
— Ти вже думав, що врятувався, так? — насмішкувато запитав він. — Ні, від нас не врятуєшся! Це неможливо. Коли, звісно, не носити на голові отого… ну, те, що ви, люди, натягаєте на голову, коли ганяєте по льоду кривими палками м'яча.
— Хокейний шолом, — підказав Степан і ледь не підстрибнув з радощів: він же в нього висить в коморі! І у Василя теж є свій шолом. Адже вони грають за збірну класу з хокею.
— От-от, — підхопив Аристарх. — Я сам ще не перевіряв, але нас вчили, що від такого шолома чаклунські накази і намови відлітають, мов той горох від стіни… Е-е, а чого ти зрадів? Думаєш, коли дізнався про це, то вже і врятований? Хе-хе, того шолома ще дістати треба, а як ти його дістанеш? В льосі він, як ти сам переконався, не валяється, а з льоху ти вже ніколи не виберешся. Так що краще поговоримо про щось інше, — додав кіт голосом, що не обіцяв нічого доброго. — Давай поговоримо хоча б про людську підступність.
— Про яку підступність? — запитав Степан.
— Ось про яку, — відказав кіт і помацав гулю на лобі. — Хто, як не ти, людина, влаштував цю пастку з горщиком?
— Так ти ж сам надів його на голову! Молоко треба було перелити в миску чи ще в щось, а не лізти в горщик.
Аристарх недовірливо втупився в Степана.
— То що ж виходить — я сам себе спіймав?
— Виходить, так.
— Он воно що… А чого ти сам не перелив його?
— Бо твій голос наказав скласти все під кущем і йти геть.
Аристарх почухав себе за вухом і надовго замислився.
— Чудасія якась, та й годі, — нарешті обізвався він. — Коли б ти лише знав, як я вас, людей, ненавидів раніше! А от поговорив я з вами, пригостили ви мене раз, другий — і зненависть моя почала вивітрюватися, мов дим із труби. Чого б це, га?
Степан промовчав. Він думав лише про одне — як би його дістатися до котячого зашийка. А ще ця новина про шолом…
— Здається, я починаю здогадуватися, — не чекаючи відповіді, продовжував Аристарх. — Мабуть, це від того, що ви з самого початку ставилися до нас… ну, як до собі подібних.
— Звичайно, — відгукнувся Степан. — Ми й не думали про вас… нічого такого. Просто хотіли взяти над вами шефство, та й годі.
Аристарх насторожився.
— А це що за птах такий? — запитав він.
— І ніякий не птах… Тільки ти все одно не зрозумієш.
— Може бути, — погодився Аристарх. — Але я старатимуся.
— Ну що ж, — сказав Степан. — Слухай. У нас, піонерів, є такий обов'язок: допомагати всім старим та хворим. Дров нарубати, принести води, збігати до магазину чи за ліками… А тут ви прийшли. Дивимося — старенька бабуся і з нею голодний, худющий кіт. Ось Таня і каже: давайте візьмемо над ними шефство. Ну, я послухав. А ви її за це…
У Степана затремтіло підборіддя, защипало в очах. Він квапливо відвернувся.
Аристарх задумався.
— Ви, діти, дивні якісь істоти, — обізвався він через хвилину. — Я навіть от що скажу. Хоча мене й навчали все життя ненавидіти людський рід, — все одно ти мені чомусь починаєш дуже подобатися. І коли накажуть видряпати тобі очі або зіштовхнути до урвища, — мабуть, я вже не можу цього зробити. В мене теж є своя совість…
Зненацька кіт скочив на рівні. Горблячи спину, став вдивлятися кудись в далечінь.
— Здається, ще один гість завітав, — зауважив він. — Не ображайся, але доведеться тебе зачинити…
Ляда з глухим стуком закрила отвір. Земля тоненькими вкрадливими струмочками посипалася на долівку. Стало так тихо, що Степан почув, як в глибині льоху шкребуться жабенята.
БИТВА
Степанові здалося, ніби він сидить в цій безпросвітній темряві цілу вічність. Затим він почав розрізняти далекі, приглушені голоси. А ще через хвилю він міг навіть визначити, кому вони належали. Оцей голос, що скидався на нявкання, без сумніву, був голосом Аристарха. Цей, хриплий, мов каркання ворони, належав Ядвізі Олізарівні. А ось цей третій голос — невже…
Зненацька до нього долинув звук метушні, штовханина, чиєсь роздратоване буркотіння. Затим повітря розітнув пронизливий вереск Аристарха. І знову все затихло.
Степан заціпенів. Йому нестримно хотілося хоча б одним оком поглянути, що там, нагорі, діється.
Через якийсь час почулися кроки і збуджені вигуки. Вони все наближувалися, незабаром Степан міг розрізняти вже окремі слова.
— Тобі ще мало, еге ж? — допитувався на диво знайомий голос, і Степан міг поклястися, що знає, кому він належить. — Теж мені герої — два на одного. Відпусти, кажу, а то гірше буде!
— Ми ще побачимо… ой!.. кому гірше буде, — відказав Аристарх. — Радій, що сьогодні я… ой!.. добрий, а то так легко не відбувся б.
— Зачини його і заходь до хати, — почувся віддалений голос баби-яги. — А я поки
