Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський
— Так я вам і дамся! — зареготав Василь. Палиця вже була в його руці. В кілька стрибків хлопець дістався до СТУПи і став поруч із Степаном. — Тепер тільки спробуйте підступитися до нас! Що, не можете?
На цей раз Ядвіга Олізарівна, схоже, змирилася з поразкою. Вона втомлено махнула рукою і спрямувала мітлу на копичку сіна.
— Що ж, на цей раз ваша взяла, — визнала вона. — Вважайте, що сьогодні вам пощастило. От лише не можу зрозуміти, звідкіля ви дізналися про існування СТУПи? — А що хлопці мовчали, то баба-яга повернулася до Аристарха. — Чи не ти їм розповів про неї?
Аристарх завбачливо відійшов на безпечну відстань.
— Я… я нічого їм не казав, — стишеним голосом промуркотів він і кинув прохальний погляд на друзів. — Вони… самі звідкись… мабуть…
— Це правда? — звернулася баба-яга до Степана.
— Звісно, правда, — відказав Степан і сам здивувався з того, що говорить. Бо коли добре подумати, то кіт не зробив йому нічого доброго. Швидше навпаки.
— Гаразд, — по паузі сказала Ядвіга Олізарівна. — Я потім сама в усьому розберуся. А поки що вибирайтеся з СТУПи і швиденько біжіть додому. Тільки ж дивіться, щоб ноги вашої тут більше не було! Ну, чого сидите? Не бійтеся, біжіть, я вас не чіпатиму.
Василь посміхнувся.
— А нам і тут непогано, — сказав він.
— Без Тані ми нікуди не підемо, — підтримав його Василь.
Ядвіга Олізарівна удала, ніби дуже здивувалася.
— Без Тані? — перепитала вона. — Хіба ж ти не знаєш, що…
— Знаю, — перебив її Степан. — Знаю, що в тій печі ніякого багаття й близько не було. Одна лише видимість. А насправді ви її зіллям обкурюєте.
— І хочете зробити її своєю ученицею, — додав Василь.
Ядвіга Олізарівна вражено подивилася на нього.
— Шурхотун про це нічого не знав, — мовила вона начебто до самої себе. — Отже… — вона погрозливо повернулася до Аристарха. — Отже, тільки ти їм міг про це розповісти…
— Ні, не я! — перелякано верескнув Аристарх і знову кинув благальний погляд на Степана. — Не я!
— Хоча б тепер не бреши, — зневажливо кинула Ядвіга Олізарівна. — Що ж, доведеться тобі до кінця життя заздрити найнікчемнішій тварюці. Чи пенькові. І я тобі це обіцяю.
— При чому тут Аристарх? — втрутився Степан, знову ж таки незрозуміло для самого себе. — Ми його навіть розпитати як слід не змогли.
— Він верещав, як недорізане порося, — підтримав товариша Василь.
Тепер, схоже було, баба-яга здивувалася по-справжньому.
— Он як… — повільно проказала вона. — А я на тебе таке було подумала!
— Нічого, буває, — сказав Аристарх і гордовито випнув груди. — Я тримався мужньо. Вони від мене нічого не дізналися.
І він тихцем підморгнув друзям.
Ядвіга Олізарівна ласкаво погладила свого мужнього кота.
— Так віддаєте Таню чи ні? — запитав Степан.
— Це моя справа, — відрізала баба-яга. — Сама знаю, що мені з нею робити.
— Ну, тоді ми нікуди звідси не підемо, — оголосив Степан. — А коли не підемо, то й ви нікуди не полетите.
— Підете, — зле посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — Вилетите звідсіля, як із пращі. Тільки тоді вже, мабуть, пізно буде.
ЧАКЛУНСЬКІ ХИТРОЩІ
Вона звела зосереджений погляд на маленьку хмаринку, що саме пропливала над їхніми головами. Потім щось прошепотіла і почала робити руками енергійні рухи. Вгору — вниз — вбік. Вгору — вниз — вбік…
Василь, що уважно спостерігав за її діями, раптом розсміявся.
— Поглянь-но, Стьопо, а старушенція, схоже, морзянкою шпарить.
І справді, Ядвіга Олізарівна розмахувала руками точнісінько як сигнальник під час військово-морського параду.
Проте через кілька хвилин друзям було вже не до сміху. Біла хмаринка знизилася, потемнішала, і з неї пішов град. Спочатку він був маленький, розміром з пшеничне зерня. Потім з кукурудзяне. Нарешті на хлоп'ячі голови з сухим тріском посипалася льодяна квасоля. Вона боляче шмагала по голові, плечах, зашийку. Василь прикрив голову долонями, проте одна градина розміром з голуб'яче яйце стукнула його так, що бідолашний тільки зойкнув.
— Тягни сорочку на голову! — крикнув йому Степан.
Стало трохи легше. Але незабаром у хлопців заболіли руки. Град духопелив по кісточках пальців так, що лише статуя могла витримати щось подібне.
— Може, втечемо? — простогнав Василь. — А пізніше знову повернемося. Ой!
— Не можна, — заперечив Степан. — Вона тоді… ой!.. втече разом з Танею!
— То що ж робити? — розгублено запитав Василь. Але тут одна градина так тріснула його по потилиці, що він одразу ж здогадався.
— Сіно! — вигукнув він. — Прикриємося сіном!
Степан висунув руку з-під сорочки і тут же скривився від пекучого удару. Все ж йому пощастило захопити чималий оберемок, і друзі накрилися ним з головою.
Тепер вони сиділи в СТУПі і вслухалися в те, як град з барабанним тріском гупає в стіни літального апарату, як щось вигукує розлючена баба-яга.
— Сама собі робить гірше, — зауважив Степан. — То прикриває СТУПу від негоди, то насилає на неї град.
Мабуть, і Ядвіга Олізарівна подумала про це, бо невдовзі град припинився.
Друзі обережно висунули носи назовні.
Над ними, наче нічого й не трапилося, світило яскраве сонце. По небу, як і раніше, ліниво пропливали легенькі хмаринки. Навколо зеленіла трава та кущі. І лише поблизу від СТУПи лежав товстий шар граду. Від нього здіймалася густа пара.
— Ну, чия взяла? — задирливо гукнув Василь. — Ні, такими штучками нас не візьмеш!
Ядвіга Олізарівна закусила нижню губу довгими, немов кабанячі ікла, зубами. Проте помовчала. Схоже було, що вона знову щось затіває.
Нарешті вона послала Аристарха за обідом, а сама прилягла на копичку.
— Трохи посплю, — звернулася вона ніби до самої себе і одразу засвистіла носом. Але Степан весь час відчував на собі її важкий погляд з-під напіврозплющених повік.
Баба-яга висвистувала носом, аж доки не повернувся Аристарх з закіптюженою каструлею. Ядвіга Олізарівна потягнулася, вийняла з неї два чималенькі шматки і переклала їх на лопухове листя. Потім схилилася над каструлею, прошепотіла кілька нерозбірливих слів і наказала Аристархові:
— Решту віднеси їм. А то ще жалітимуться, ніби я їх тримаю голодними.
Аристарх підійшов до СТУПи, простягнув каструлю і голосно побажав:
— Їжте на здоров'я!
Тоді нахилився до Степана і ледве чутно додав:
— Але як тільки ви покладете це до рота — у вас страшенно заболять животи і закортить до кущів… — він коротко гигикнув, мабуть, уявив собі таку веселу картину. — А там-то моя хазяйка вас і схопить!
— Що саме він мав на увазі? — поцікавився Василь після того, як Аристарх, ще раз голосно побажавши смачного, повернувся до копички.
— Треба подумати, — відказав Степан. — Гадаю, що він нас застерігав від
