Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський
— А я вже здогадався, — перебив його Василь. — Мабуть, ця старушенція зачаклувала обід чи щось підсипала туди.
— Що саме?
— Мало що…
А баба-яга відвернулася від хлопців і, ніби нічого й не трапилося, неохоче жувала свій шматок. Схоже було на те, що її більш за все цікавили хмаринки у небі, метелик, що безпечно пурхав над головою, далеке гудіння літака…
Врешті-решт Ядвіга Олізарівна мовби випадково перевела погляд на друзів.
— А ви чого не обідаєте? — запитала вона. — Гидуєте, чи що? Не бійтеся, їжте. Це рагу з перепелів. Аристарх наловив їх спеціально для вас.
— Атож, — підтвердив Аристарх і підморгнув хлопцям.
— Еге, так ми й накинемося на цю бурду! — насмішкувато відгукнувся Василь. — А раптом ви щось підсипали в неї? Ні, краще обійдемося без вашого обіду.
Ядвіга Олізарівна спересердя пожбурила свою порцію далеко в кущі.
— Все одно ви колись та виберетеся звідтіля. Зголоднієте, чи спрага замучить.
— Ну, коли то ще буде! — безтурботно відгукнувся Василь. — За той час все може трапитися.
— Що саме?
— Ну… хоча б хтось із дорослих надійде.
— Не сподівайся, тебе він не побачить. Я знову все заховаю від стороннього ока.
— То й ховайте. А ми знову щось придумаємо. Правда, Стьопо?
ЗВІЛЬНЕННЯ
А Степан в цей час уважно приглядався до СТУПи. На перший погляд, це була звичайнісінька собі старовинна ступа, яку він не раз бачив у районному музеї. Хіба що добре відполірована і покрита лаком. Не вистачало лише товкача, чи як він там називається. Того, чим товчуть зерно. Та він і не потрібен — виїмок в цій СТУПІ видовбано не для того, аби щось товкти…
От лише невідомо, як нею керувати. Ніде не було ні важельків, ні кнопок. Гладенькі, до блиску зачовгані стінки, таке ж гладеньке дно… Невже ця СТУПа й справді слухається одного лише чарівного слова?
Степан ще раз гарненько все обдивився і майже біля самого дна помітив невеличку заглибину. А в ній — три химерні сучки, що швидше скидалися на маленькі гачечки для одежі. Під ними виднілися такі ж відполіровані бугорки.
Іншим часом Степан, можливо, не звернув би на них ніякої уваги. Але тепер він одразу ж здогадався, що вони для чогось потрібні.
Степан хотів було перевірити свій здогад на ділі, проте вчасно схаменувся. Ще, чого доброго, доторкнешся до них — і одразу ж опинишся в якомусь тридесятому царстві чи іншому негарному місці.
А Василь все ще завзято сперечався з Ядвігою Олізарівною. Аристарх прислуховувався до тієї суперечки з неприхованою цікавістю.
— Град — це ще не страшно, — казала стара чаклунка. — То лише квіточки. А от що ви робитимете, коли я накличу на ваші голови грозову блискавку?
— Так-так, саме блискавку! — жваво підхопив Аристарх. — І від вас тоді лише мокре місце залишиться. Тобто я хотів сказати — жменька попелу, — виправився він.
— І від вашої СТУПи теж, — уточнив Василь. — На чому тоді ви літатимете?
Аристарх спантеличено почухав лапою за вухом. Ядвіга Олізарівна теж зніяковіла.
— Можна обійтися й без блискавки, — сказала вона через якусь хвилину. — Я краще на вас напущу…
— А, вигадки це все, — зневажливо махнув рукою Василь. — Все одно нічого ви нам не зробите.
Ядвіга Олізарівна образилася не на жарт.
— Який же ти нечема, — сказала вона.
— Хам, — втрутився і Аристарх. — Пентюх. Теж мені — гангстер з Горобців.
— Я тобі ще покажу гангстера, — пообіцяв Василь. — Дай тільки виберемося звідсіля.
І в цю хвилину в Степановій голові промайнула рятівна думка.
— Зачекай, — зупинив він товариша, що ладен вже був вискочити з СТУПи і кинутися на Аристарха. — Мабуть, ми таки підемо звідси, — звернувся він до Ядвіги Олізарівни.
— Нарешті чую щось розумне, — задоволено зауважила та. — І чим швидше, тим буде краще для вас.
— Але підемо лише з Танею.
— Ну, то й помирайте отут від голоду й спраги, — відказала баба-яга і позіхнула. Схоже було, що ця розмова почала їй обридати. — І не сподівайтеся, що вам хтось допоможе.
— А ми й не сподіваємося. Ми самі можемо захиститися. А перед цим візьмемо й знищимо вашу СТУПу… Дай, будь ласка, ножика, — попрохав Степан товариша. — Для початку я зріжу оці ось сучки і бугорки. Це ваша система управління, правильно я кажу?
— Не смій, гаспиде! — з жахом заволала Ядвіга Олізарівна і штопором вгвинтилася в повітря. — Не смій торкатися своїм поганським залізом до чарівного дерева!
— Це в мене поганське залізо? — обурився Василь. — Ану, Степане, дай-но мені його сюди…
— Зачекай трохи, — відсторонив товариша Степан. — Так віддаєте Таню чи ні?
Ядвіга Олізарівна тільки зубами заскреготіла. Але що вона могла вдіяти?
— Що ж, беріть свою Таню, — видушила вона з себе. — Аристарх, збігай-но за нею.
— Все бігай та бігай, — невдоволено буркнув Аристарх. — Що я — хлопчик на побігеньках? — Проте, перехопивши шалений погляд своєї хазяйки, схопився на ноги. — Ну, гаразд, гаразд! Буде тобі Таня.
Через кілька хвилин хлопці побачили дівчинку. Потираючи кулачком очі, ніби тільки-но прокинулася, Таня повільно вийшла на ганок, її навіть похитувало. Так же повільно підійшла Таня до СТУПи і з зусиллям перевела затуманений погляд на друзів.
— О, хлопці… — слабким голосом проказала вона. — І ви тут… я така рада… — І солодко позіхнула. — Спати хочеться. Я зараз… зараз…
Ноги їй підігнулися, і дівчинка сіла на траву.
— Що з нею? — здивувався Василь.
— Нічого особливого, — заспокоїв його Степан. — Прокинеться. Зі мною теж таке було… А тепер я побіжу за шоломами.
— Та ти що? — жахнувся Василь. — Вона ж тебе…
— А ножик навіщо?
— Ага, — сказав Василь. — І як я раніше не здогадався?
Степан зітхнув, немов перед стрибком у холодну воду, і кулею вилетів із СТУПи. Відьма скочила на ноги, проте Василь владним голосом наказав:
— Ні з місця! А то все поріжу.
Баба-яга вдарила руками об поли і аж завила з люті. Якби її погляд вмів убивати, — хлопець, певно, перетворився б на попіл.
Незабаром Степан повернувся. Він ніс з собою два хокейні шоломи.
Ядвізі Олізарівні перехопило подих.
— Вони про все знають, — прошепотіла вона і повернулася до Аристарха. — Це ти все, ти!
— Ні з місця! — повторив Василь.
Степан тим часом скочив до СТУПи і простягнув одного шолома товаришеві.
— Одягай, — сказав він. — Знаєш, я хотів когось із дорослих покликати на допомогу. А потім вирішив, що не треба. Бо вона може замаскувати СТУПу — і шукай тоді тебе.
— Правильно зробив, що не запросив, — схвалив Василь. — Самі справимося. Я, Стьопо, ось що придумав. Ти береш Таньку на плечі і біжиш з нею до села. А я вас прикриватиму. Зрозумів? Ну, один, два… три!
Ядвіга Олізарівна не встигла і
