Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський

— Я вже думала, — відказала Таня ще жалібніше. — Але нічого не виходить. Розкажи якусь історію, га, бабусю?

Степан ледь не затанцював з радощів. Йому кортіло зарепетувати на всі Горобці: «Таня жива! Ура Тані!» Та під ногою несподівано тріснула гілка, і він злякано завмер. Не вистачало, аби його побачили під вікном. Та ще вночі! Та ще під дівчачим! Який би то був сором!

На щастя, ніхто на той тріск не звернув ніякої уваги. Баба Марія повернулася на інший бік, позіхнула і запитала:

— Про що ж тобі розповісти?

— Ну… які в тебе були бабуся і дідусь. А може, ще когось згадаєш.

— Та я вже розповідала тобі про них.

— То й що з того? У нас в школі зараз всі цікавляться, в кого які були оті… дід і баба… еге ж, предками вони називаються. Ну, бабусю, будь ласка!

— Що ж про них розповідати, — знехотя почала баба Марія. — Жили, як всі, працювали, як всі. Хіба що моїй двоюрідній тітці Катрі не пощастило.

— Це та, що на картці біля вікна? — запитала Таня.

— Еге ж. Гаразд, слухай. Росла ця Катя тихою і слухняною дитиною. Та собі на горе вродилася вона негарною з лиця і ще гірше — хворобливою. А в ті часи хворому та невродливому краще і на світ не з'являтися. Хліб тоді, онучко, ой як важко діставався! Тож кожна хвора дитина була зайвим тягарем в сім'ї. От і докоряли тій Катрусі на кожному кроці, шпигали, кому не ліньки… А одного разу батько взяв її з собою на ярмарку горщики продавати. Він-бо гончарем був… Тож їхали вони, їхали, і захотілося батькові поспати. Дав він Каті в руки віжки і наказав правити кобилчиною. А тут, на лихо, колесо взяло та й відвалилося якраз на кладці через болото. Гладущики плюсь-плюсь та й нема, сам батько лише дивом втримався на возі. Ох і розгнівався ж він за те колесо на Катю! Відшмагав доньку віжками і прогнав геть. Іди, каже, куди хочеш, а додому не вертайся! Щоб я тебе, каже, більше не бачив!.. Згодом, звісно, схопився за голову і кинувся її шукати по всіх усюдах. Та хіба можна було знайти когось в ті часи? У нас навколо суцільні болота були і ліси. Так і пропала бідолашна Катя. Мабуть трясовина засмоктала чи в чорторий кинулася. А може, дикий звір розірвав.

— А як її батька звали, не пам'ятаєте?

— Чому не пам'ятаю? Його, як і діда мого, Трохимом звали. Атож, Трохимом Трохимовичем… — Баба Марія несподівано схлипнула: — Казала тобі, онучко, що не варт таке розповідати на ніч. Як згадаю про неї — сльози самі собою навертаються на очі.

— Ти її жалієш, еге ж? — тремтячим голосом запитала Таня, і Степан ладен був заприсягтися, що й вона от-от ладна заплакати.

— Ще б пак… Живи вона зараз — то хіба став би хтось дорікати їй за погублені горнята та слабке здоров'я? Звісно, ні… Гаразд, Таню, давай вже спати.

Степан тихенько відійшов від вікна. На вулиці він застрибав з радощів. Таня жива!

Затим, безстрашно насвистуючи, він подався додому. Переліз через вікно, ліг у ліжко і замислився.

А думав Степан про те, які приходять до людини сни. Часом добрі, часом дивні і навіть страшні. Жаль лише, що симпатичний домовик Шурхотун, здається, теж сном виявився.

І жаль, звичайно, що тітка Катерина не дожила до наших часів…

ЗНОВУ БРАНЕЦЬ

Звичайно, після такої нічної пригоди Степан прокинувся пізніше, ніж завжди. Вдома вже нікого не було.

В кухні на столі лежала записка від мами. Вона зичила синові приємних сновидінь і повідомляла, що кури й порося вже погодовані, корова Зірка давно в череді. А ще мама прохала, що коли синові знову буде кепсько, — нехай негайно лягає в постіль. А зона в обідню перерву забіжить додому і, при потребі, негайно викличе лікаря Михайла Олексійовича.

Степан проглянув записку і мимоволі посміхнувся. Дуже йому тепер потрібен той Михайло Олексійович! Здається, він ще ніколи не почував себе таким здоровим. Хотілося негайно кудись гайнути чи хоча б пройтися колесом по землі, що він і зробив.

Затим Степан всівся на лавці під парканом і задумався над тим, що його робити далі.

Звичайно, треба було навідатися до Тані і обережно, аби самому не стати посміховиськом, розвідати, що вона робила вчора. І коли виявиться, що нічого особливого, — тоді, значить, всі ці жахи лише наснилися йому. Степан десь читав, що двом людям один і той же сон одночасно снитися не може. А коли з Танею трапилося те ж, що й з ним…

Ні, про це краще не думати.

Баба Марія полола біля паркану. Вірніше, вона більше опиралася на сапу, ніж полола.

— Доброго вам ранку? — ввічливо привітався Степан. — А Таня вдома?

— Доброго, доброго, — охоче згодилася баба Марія. — А де ж їй бути, як не вдома? Зараз прибере в хаті і вийде на вулицю.

Проте Таня вже вийшла на ганок.

— Я все зробила, бабусю, — сказала вона. — Лишилося тільки нарвати порізної трави, як ти веліла.

— Нарви, нарви, — згодилася баба Марія. — А то мені всю ніч щось пекло всередині. Та поки до тієї трави дістануся, то й сонце зайде. А в тебе ноги молоді, моторні…

Таня посміхнулася, перекинула через плече солом'яну кіску і збігла з ганку.

— Що це за порізна трава? — поцікавився Степан, коли вони вийшли за ворота.

— Звичайна сушениця, — відповіла Таня. — Біля річки її скільки хочеш. Підемо разом?

Степан нерішуче покопирсав ногою в пилюці.

Взагалі-то Степан був переконаний в тому, що це не хлоп'яче заняття, і раніше він би не вагаючись відмовився. Але сьогодні зовсім інша справа. Та й хто сказав, що йому треба траву збирати? Цим нехай Таня займається, а він краще викупається зайвий раз. І головне — біля річки в такий час нікого немає, тож можна спокійно поговорити про те, що трапилося вчора. Чи, навпаки, не трапилося.

— Підемо, — сказав він.

Степан ішов збоку і час від часу крадькома позирав на дівчинку. Він і сам не знав, звідкіля це взялося, але чомусь йому здавалося, ніби поруч з ним крокує вже не та, колишня, Таня. Щось у ній було таке… Веснянок стало більше, чи що?

— Ти добре пам'ятаєш, що було вчора? — запитав Степан, коли вони звернули з дороги на стежку, що вела до річки.

— А що саме? — в