Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський
— Прийшла скорбота — відчиняй ворота, — бурмотів він хрипкуватим голосом. — А ті ворота, між іншим, не завадило б і змастити трохи… Ні, щось я знову не про те… — Дідусь зупинився і потер скроні крихітними долоньками. — Ах, так, я про скорботу… Ніяк не можу зрозуміти, чому вони його відпустили. І запитати ні в кого. Невже пожаліли хлопця? От було б здорово! Але ні, на таке вони не здатні… А бідна дитина спить і навіть не уявляє…
— Я не сплю, — мимохіть вихопилося у Степана.
Дідусь перелякано зойкнув і щез. Лише на тому місці, де він тільки-но стояв, повільно спадав стовп місячної куряви.
Деякий час в кімнаті панувала насторожена тиша. По тому тремтячий голос стиха зауважив:
— Ой, Степане, як ти мене налякав! Ну хіба ж так можна? В мене ледь серце не вирвалося з грудей!
Степан ладен був заприсягтися, що і його серце збиралося вчинити те ж саме. Проте переляк щез так швидко, як і з'явився. Бо коли хтось переживає за тебе, — це свідчить, що він не збирається зробити тобі нічого лихого. А якщо так — то чого тоді його боятися?
— Та я ж ненавмисне, — сказав Степан, не зводячи погляду з кутка, де щез дідусь. — А ти хто?
Невідомий завовтузився за буфетом і відповів:
— Я Шурхотун. Чув про такого?
— Ні, — визнав Степан. — Не доводилося.
— Он як… — в голосі незнайомця вчувалася легка образа. — І не бачив мене?
— Не бачив.
— І не лаяв?
Степан мимоволі посміхнувся.
— Звісно, ні, — сказав він. — Як же можна лаяти того, про кого ніколи не чув?
— І то правда, — по довгій паузі згодився незнайомець. — Та можу присягнутися чим завгодно, що ти не раз лаяв мене. І навіть не десять. А все з-за отого підручника з арифметики.
Дійсно, з цим підручником час від часу коїлося щось дивовижне. Увечері, наприклад, Степан покладе його до портфеля, а вранці загляне — немає підручника з арифметики! Він, виявляється, чомусь лежить під столом. Або поставить його на книжкову поличку і гайне надвір. А коли повернеться — знову немає підручника! Лише після довгих розшуків він знаходився під ліжком чи буфетом.
— То я його тарганю, — признався Шурхотун. — Ти не дуже гніваєшся на мене за це?
Дідусь вибрався з-під буфету. Затим перебіг через кімнату і спритно, наче вивірка, видряпався на тумбочку, котра стояла в узголів'ї Степанового ліжка. Тоді звісив ноги і заходився дригати ними в повітрі.
— Не сердься, — ще раз попрохав він.
— А я і не збираюся сердитися, — відказав Степан. — Я лише не розумію, навіщо він тобі здався?
Шурхотун запрацював ніжками ще завзятіше.
— Як би тобі сказати… Розумієш, я люблю читати про всіляку дивовижну всячину.
Степан здивувався.
— Та що ж цікавого може бути в підручнику з арифметики? — запитав він. — Хіба що коли відповідь сходиться. Ти б краще казки брав. Отам історії так історії!
Шурхотун зневажливо махнув рукою.
— Ет! Не кажи. Вигадки вони, всі твої казки. А от в підручнику — найсправжнісінька дивовижна правда. Ні, ти лише послухай: «З пункту А до пункту Б одночасно вирушають два мандрівники…» Цікаво, чи не так? Бо нікому не відомо, що ж це за пункти А і Б. А потім, хіба не цікаво поламати голову над тим, з чим саме вони вирушили? Може, з якимось важливим донесенням? Про міжнародне становище домовиків, наприклад. Або повертаються від своїх бабусь з гостинцями в кишенях. Ти любиш бабусині гостинці?
— Люблю, — визнав Степан. — Але ж задачі пишуться не для читання! Вони пишуться для того, щоб їх вирішувати.
Проте Шурхотун його навіть не дослухав.
— Це вже мене не цікавить, — сказав він. — От краще-но послухай, про що йдеться в іншій задачі: «До одного басейну вливається вода з двох труб…» Ну то як? Хіба ж це не цікава задача, га?
— Не знаю… — нерішуче відказав Степан. Він понад усе боявся задач про труби, з яких витікала вода. — Чим же вона тобі така цікава?
— А тим, що я ще ніколи не бачив стільки води! Бо ти або твій батько принесете відро-інше — і все. А тут відкриваєш підручника — тече, тече вода. Відкриєш завтра — те ж саме. Післязавтра — і не думає переставати. Отут вже хочеш не хочеш, а замислишся: а раптом вона і справді потече? Уявляєш, який-то потік ринув би на твою голову з книжкової полички! От і тягнеш того підручника на підлогу…
Несподівано Шурхотун замовк і почав терти скроні долонями.
— Я ж не про це збирався сказати… — розгублено забурмотів він. — Гай-гай, вже не пам'ять в мене, а чистісіньке тобі решето! То про що ж я збирався запитати?
— Не знаю, — відповів Степан. — А от ти мені краще скажи, чому це я тебе жодного разу не бачив?
— Так вже заведено, — пояснив Шурхотун. — Ми, домовики, народ скромний. Ми не любимо привертати до себе будь-чию увагу.
— А чому ж тоді ти показався зараз?
— А я й не показувався. Це в тебе очі стали іншими. Напевно, ти пив зілля Ядвіги Олізарівни. І не раз. Чи не так?
— Так, — згодився Степан.
— От бачиш. А хто його пив хоча б двічі… Ага, ось про що я хотів запитати! Скажи, будь ласка, як це тобі вдалося відпроситися додому?
— А я не відпрошувався, — сказав Степан. — Просто Аристарх послав мене за молоком і бутербродами.
Шурхотун відсахнувся.
— Як Аристарх? — прошепотів він. — А Ядвіга Олізарівна? Хіба не вона відпустила тебе?
— Ні. Вона, мабуть, і не здогадується, де я.
Шурхотун стиснув свої долоньки так, що аж кісточки затріщали.
— Он воно що… Скажи, будь ласка, а якою ти її зараз уявляєш? Вона погана, так? Зла, кровожерна?
— Навпаки! — вигукнув Степан. — Вона гарна і добра. Вона дбайлива. І Аристарх також.
— Ти сам так вважаєш?
— Звичайно, сам!
— Не поспішай, Степанку, — попрохав Шурхотун. — Прислухайся до себе, може, тобі хтось інший це підказує?
Степан замовк.
— Здається, сам, — сказав він через хвилину. — Та хіба ще отут-о, — він поклав долоню собі на груди, — ніби хтось сидить і нашіптує: «Вона добра, добра…»
З Шурхотунових вуст злетів стогін.
— Погані твої справи, — з болем вимовив він. — Ти навіть не уявляєш, які в тебе погані справи!
— Чому погані?
— Тому, що ти вже не зовсім людина.
— Я? Не людина? — вражено перепитав Степан.
— Так, Степанку, — сумно зітхнув Шурхотун. — Вони вже почали командувати тобою, розумієш? Вони примушують тебе мислити і говорити так, як їм вигідно. А не сьогодні-завтра ти робитимеш все, що вони тільки накажуть. Ой, Степанку,
