Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська - Олександр Степанович Дерманський

Усі заходилися ліпити снігові кулі й жбурлятися ними один в одного. Було дуже весело падати в пекучий сніг, кидати його за коміри й шалики товаришів. Такої чудової гри давно не було на їхньому городі. А у сніжки грали взагалі уперше. Бо ж узимку не спала лише Евридіка, а гратися самій із собою не дуже зручно.

Коли всі були мокрі від снігу й розпашілі від біганини, мишка запропонувала повернутися додому й перевдягтися в сухеньке, щоб, бува, не застудитися. А заразом і чогось перехопити.

Під час обіду Евридіка пообіцяла навчити друзів кататися на санчатах та лижах.

Перепочивши, всі знову подалися на засніжений город. Спочатку вони гуртом з’їжджали з гори на санчатах, які часто перекидалися, й уся ватага сторчголов летіла в сніг.

Потім Джек учився їздити на лижах. У нього довго нічого не виходило: лижі не слухалися та їхали куди їм заманеться. Тому жук під веселий сміх і підбадьорливі вигуки друзів раз у раз падав у білі кучугури, наче стигла груша з дерева.

До самого вечора над городом стояв галас і лунав дзвінкий сміх компанії. Справжнє свято подарував Ониськові, Джеку, Кузі й Одарочці перший у їхньому житті перший сніг. А мишка Евридіка раділа й розважалася разом зі своїми друзями.

Увечері всі полягали спати раніше, ніж будь-коли. Дуже вже вони награлися й натомилися.

Перед сном, лежачи в ліжку, Онисько мріяв про те, як вони всі гратимуться завтра. Проте зранку ні він, ні Джек, ні Кузя, ані Одарочка нікуди не пішли. Вночі на їхній город прилетіла сива зима, тому всі, крім Евридіки, спали міцним зимовим сном аж до самісінької весни.

Вуж Онисько прокинувся ні світ ні зоря. Він, може, ще трохи й поспав би, якби не сон. Снилося Ониськові таке: нібито він, Евридіка, Одарочка… словом, уся їхня завзята ватага, мчали на санчатах із крутої засніженої гори. Вітер свистів у вухах, шалики тріпотіли, як осикове листя, санчата все набирали й набирали розгону… Беркиць! Санчата наскочили на якусь грудку, перекинулись — і вся весела компанія з голосним реготом шкереберть покотилася у сніг. Онисько буцімто, пролетівши добрий десяток метрів, врізався у снігову кучугуру сторч головою. Як бідолаха не силкувався вивільнитися, в нього нічого не виходило. Друзі вхопили Ониська за хвоста, що ледь стирчав з-під снігу, і дружно потягли на світ Божий.

Однак де не взялись якісь противнючі чорні жуки. Вони вчепилися страхітливими щелепами в Ониська і теж потягли — під сніг. Тут вуж зрозумів, що відчуває канат, якого перетягують дві команди, намагаючись з’ясувати, хто ж переможе. Ониськові було зовсім не цікаво, хто кого перетягне (хоча в глибині душі вуж уболівав, звичайно, за своїх друзів), тому він закричав:

— Ряту-уйте!!!

Онисько прокинувся від голосного «ряту-уйте!!!»

«Хто б це міг так кричати? — підхопившись з постелі, міркував він. — І головне — з самого ранку. Кого це лиха година заперла в якусь халепу в таку рань? Голос, нібито, знайомий…»

Тут Онисько згадав свій сон, і його пройняв здогад, що це кричав не хтось, а він сам.

— Ну, добре, що хоч нікого рятувати не треба, — полегшено зітхнув він. — Бо ж спросоння не дуже-то когось і врятуєш. Дивний усе-таки сон. Жуки якісь приверзлися… я таких і не бачив зроду… А піду-но я краще на санчатах покатаюсь. От учора ми добряче награлися в тому снігу.

Вуж натягнув шапку й намотав на шию шалика. Шапка чомусь видалася йому замалою.

«Збіглася за ніч», — подумав Онисько і подався нагору, адже жив він, як ви знаєте, під купою трухлявого гілля, нахаращеного за повіткою край великого городу.

Але снігу на вулиці не було. Свіжозораний город виблискував ріллею, на обміжку подекуди прокльовувалися кволі кущики травички впереміш із золотавими кульбабками, над якими поралися жовтопузі бджоли. Обабіч повітки самотньо височів сухий посірілий соняшник.

— Оце-то оказія, — здивувався Онисько, — вчора було повно снігу, а сьогодні…

— Не вчора, — почувся ззаду голос мишки Евридіки. — Ти проспав цілу зиму, а вже — весна надворі, теплінь. Тож скидай шапку.

— Авжеж скину, — мовив Онисько, повертаючись до подруги. — Вона якась мала стала.

— Це не шапка мала стала, — посміхнулася Евридіка, — це ти за зиму підріс.

— Ну, то й добре, що снігу нема, — вирішив Онисько, — бо в тих кучугурах такі вреднючі жуки живуть — нехай їм грець.

— Які це жуки? — не зрозуміла Евридіка.

— Такі, що й згадувати не хочу, — махнув хвостом вуж.

— Із весною вас! — вигулькнула з-під гілля жабка Одарочка. — Ох і виспалась…

— А ось і ми, — одразу за жабкою з’явилися колорадський жук Джек і хробачок Кузя. — Із весною всіх.

— Нарешті ми разом, — щасливо проказала Евридіка. — Я вже не могла дочекатися, коли ви всі прокинетеся. Я ж цілу зиму сама, як билиночка, була. Ні тобі з ким погомоніти, ні погратися…

— Лист для вужа Ониська! Лист для вужа Ониська! —