Артеміс Фаул - Йон Колфер
Артеміс підхопив шолом за ремінець і пошукав джерело звуку.
— Ага, ось воно де, — витяг він відеокамеру, тримаючи об’єктив від себе. — Ельфійські технології. Вражає, — пробурмотів він і дістав батарею. Камера замовкла. — Ядерна енергія, якщо не помиляюся. Не можна недооцінювати наших супротивників, маємо бути обережними.
Батлер кивнув і запхав полонянку у великий мішок. Додатковий тягар, який йому доведеться нести через два поля і болото.
Глава 5: ЗНИКНЕННЯ БЕЗ ВІСТІ
КОМАНДИР Рут пускав отруйний сигарний дим. Хлопці в транспортері мало не задихнулися. Краще вже полювати на троля, ніж дихати цією гидотою.Звісно, ніхто нічого не казав — бачили, що ще трохи, і бос вибухне.
Фоулі ж, навпаки, чи не насолоду отримував, коли виступав проти начальника.
— Ніяких вонючих цигарок! — рявкнув він, щойно Рут з’явився на порозі. — Комп’ютерам не подобається дим!
Рут вилаявся, переконаний, що Фоулі щойно вигадав про дим. Проте, командир вирішив не ризикувати і не завдавати шкоди комп’ютерам: раптом вони дійсно підвиснуть посеред важливої операції, тому загасив сигару в залишках кави і передав філіжанку гремліну, що пробігав повз.
— Ну, Фоулі, що за тривога? Краще, щоб цього разу вона була справжня!
Кентавр часто здіймав галас через зовсім банальні речі. Колись він навіть переполохався через те, що не побачив людського супутника.
— Цього разу тривога дуже добра, — запевнив його Фоулі. — Чи ліпше сказати, погана? Дуже погана.
У Рута аж у кишках забурчало, немов у жерлі вулкана.
— Наскільки погана?
Фоулі показав на зображення Ірландії на моніторі.
— Утратили зв’язок із капітаном Шорт.
— Чому це мене не дивує? — простогнав Рут і закрив обличчя руками.
— Ми цілий день не випускали її з виду над Альпами.
— Альпи? Вона полетіла над землею?
Фоулі кивнув.
— Знаю, порушення правил. Та всі так роблять.
Командир неохоче погодився. Хто б відмовився від такого виду? Він і сам якось отримав за це догану.
— Так. Давай далі. Коли ми її загубили?
Фоулі вибрав на моніторі потрібну директорію.
— Тут записи з пристрою на її шоломі. Ось Диснейленд у Парижі...
Кентавр перемотав зображення.
— Дельфіни та інші дурниці... Узбережжя Ірландії. Все спокійно. Дивіться, у неї увімкнувся локатор. Капітан Шорт перевіряє розташування магічних місць. Місце п’ятдесят сім висвічується червоним, тож вона прямує туди.
— Чому не Тара?
Фоулі гмикнув.
— Тара? Усі ельфи-хіппі Північної півкулі вистрибують зараз навколо Ліа Файл при повному місяці. Потужний захист, немов усе під водою.
— Гаразд, — процідив крізь зуби Рут. — Продовжуй.
— Як скажете. Не закривайте вуха, — і Фоулі відмотав іще кілька хвилин запису. — Ось. Цікава частина... М’якенько приземлилася, повісила крила. Холлі зняла шолома.
— Не за правилами, — утрутився Рут. — Офіцерам ЛЕП забороняється знімати...
— Офіцерам ЛЕП забороняється знімати шоломи над землею, якщо в шоломі не з’явилося дефектів, — закінчив Фоулі. — Так, командире, ми всі знаємо, що написано в книжечці з правилами. Та скажіть мені чесно, хіба ви ніколи не намагалися подихати свіжим повітрям після кількох годин у небі?
— Ні, — зізнався Рут. — А ви хто? Її хресна-фея чи щось таке? Переходьте до суттєвого!
Фоулі гмикнув у кулак. Що йому подобалося в його роботі, так це піднімати тиск Рутові. Ніхто інший на це не наважився б. Це тому що всіх інших можна було замінити. Та не Фоулі. Він збудував цілу систему, і якби хтось наважився в неї втрутитися, прихований вірус завдав би неабиякого клопоту нахабним гострим вухам.
— Суттєве. От воно. Дивіться. Раптом Холлі впустила шолом. Мабуть, він упав об’єктивом униз, бо зображення не видно. Проте звук лишився, тому зараз ви все почуєте.
Фоулі зробив аудіосигнал гучнішим, відфільтрувавши фонові звуки.
— Якість не дуже. Мікрофон вбудований у камеру. Тому він теж носом у землі.
— Непогана іграшка, — почули вони голос. Він явно належав людині. Низький. А це означає, що людина доросла.
Рут підняв брови:
— Іграшка?
— Він уважає нашу зброю несерйозною.
— Гм... — Раптом він зрозумів, наскільки важливе це просте речення: — Вона дістала зброю.
— Зачекай. Далі буде гірше.
— Здається, без бою ти не захочеш здаватися? — втрутився інший голос, і командиру стало якось ніяково від нього. — Ні, — продовжив незнайомець. — Не захочеш.
— Погано, — погодився Рут, і його обличчя зблідло, чого ніколи ще не траплялося. — Схоже на засідку. Ці двоє на неї чекали. Як таке можливе?
Із колонок почувся голос Холлі, напружений, як завжди у мить небезпеки. Командир зітхнув. Принаймні вона лишилася живою. Та компанія поганих новин поповнилася, коли з розмови стало зрозуміло, що вороги не лише погрожують, друга людина демонструє на диво чудову обізнаність із ельфійським життям.
— Він знає про Ритуал!
— Зараз почуєте найгірше.
Рут так і роззявив рота:
— Найгірше?
Знову пролунав голос Холлі. Настала черга мес- меру.
— Ну, зараз вона їм покаже, — пробурчав Рут.
Дарма він сподівався. Месмер не спрацював, крім того він, схоже, насмішив незнайомців.
— От і все, що ми знаємо про Холлі, — зауважив Фоулі. — Один із цих людей трохи покрутив камеру, і ми втратили зв’язок.
Рут потер лоба.
— Не багато ж ми маємо. Не знаємо, ані який вигляд вони мають, ані їхніх імен. Ми не можемо бути на сто відсотків переконаними, що маємо оголошувати тривогу.
— Хочете доказів? — спитав Фоулі та перемотав запис. — Я їх вам знайду.
Він знову ввімкнув відео.
— Дивіться. Зараз я прокручу повільніше. Один кадр за секунду.
Рут так близько присунувся до монітора, що міг навіть розрізнити пікселі.
— Капітан Шорт виконує посадку. Вона знімає шолом. Нахиляється, можливо, щоб підняти жолудь, і... от!
Фоулі натиснув на паузу, картинка застигла.
— Не бачите нічого незвичайного?
На серці у командира похололо. В правому верхньому кутку кадру щось з’явилося. На перший погляд щось схоже на промінь світла, та від чого було це світло? Чи може воно віддзеркалилося?
— Можеш збільшити?
— Легко.
Фоулі натиснув кілька клавіш, і зображення збільшилося на чотириста відсотків.
— Не може бути, — видихнув Рут.
На моніторі перед ними був слід від гіподермічного пострілу. Жодних сумнівів. Можна було вважати, що капітан Шорт
