Без втрат не вийти - Вадим Володарський

А Вікентій знизав плечима, ніби говорить, щоб  задовольнити цікавість дружини…

-Батьки були медиками. Тато пішов шляхом спортивної медицини, він займався фізичними аспектами підготовки спортсменів. У різних спортивних клубах працював, я у дитинстві встиг у кількох містах пожити. Мама стала просто спортивним лікарем. Вони разом працювали. Коли батька запрошували до команди, він ставив умову: беріть нас на роботу разом. Вони одне одного так кохали усе життя… Зразкова сім’я, у деяких моментах. Навіть прізвища свої об’єднали, тому в мене прізвище подвійне. Як … мені потім буде, вони тоді не подумали… Так от, тато завжди вимагав, щоб їх взяли обох. А він був дуже добрим спеціалістом, дисертацію захистив по цій темі, та головне – результати забезпечував. Фізична підготовка,  для тих же футбольних команд, - велика справа…

-Я розумію…

-Майже десять років тому вони поїхали працювати за кордон. Тато знову поставив умову, щоб їх взяли разом. До турецького футбольного клубу.

-Турецького? – Ніка здивувалася, адже вони тільки-но повернулися з цієї країни, а Кеша навіть слова не сказав…

-Так. Вищої ліги, чи як там це називається... Дуже пишалися, що їх так оцінили… Насправді, мама й хотіла жити там, де тепло, от і здійснили вони це бажання. А потім… На тренувальній базі тієї команди сталася пожежа. Були жертви… У тому числі й вони.

-Коли це сталося?

-У чотирнадцятому. Майже одразу … після нашого Майдану… А вони ще переживали, як я тут, то що із моєю роботою буде… - Вікентій зітхнув нехарактерним для себе чином. – Поховав… А потім … з’ясувалося, що вони були застраховані. Та й клуб цей їхній … запропонував виплату, бо вони загинули на роботі. Отак … усе це й з’явилося… - Він обвів рукою стіни. – Тоді цей будинок звели, а я допоміг врятувати будівництво. Були люди, які дуже його не хотіли, хоча документи усі були. Мені тоді запропонували добру знижку. Офіс нашої фірми – теж мій, насправді, тоді ж купив, саме для того, щоб запропонувати шефові такий варіант, щоб нікуди до офісу не їздити. Офіс дешевше для них, ніж міг би бути, а мені теж вигідно та зручно… Паркомісця не дуже розкуповували, я придбав, теж здаю у оренду. Нашим же. Тому я тобі й казав, що, насправді, міг би й не працювати. Але … що робити тоді..?

-Тепер я розумію… - Чому ти такий, подумала Ніка. – В тебе … нікого немає…

-Окрім тебе.

-Навіщо це тобі? – спитав Микола Дьомін. Син знизав плечима:

-Ти завжди питаєш. І щодо професії, і щодо Ніки, тепер от щодо машини… А якщо мені просто подобається так?

Микита, звісно, мав вибір, та іноді виїздив на одному з кількох спортивних авто. Але найчастіше їздив, - та й зараз приїхав до заміського будинку батька, - на «другому» «Хаммері». Величезний позашляховик був далеко не новий, хоча й у ідеальному стані: грошей на його обслуговування не жалкували. Щодо його батька, - той пересувався містом, здебільшого, на великому «Мерседесі» із водієм, але у тих випадках, коли йому самому хотілося сісти за кермо, віддавав перевагу купе «Бентлі Контіненталь».

-Подобається, - це, звичайно, аргумент, - хмикнув Дьомін-старший. – Якщо це машин стосується. Хоча все одно не розумію, навіщо тобі отаке у місті.  – Він показав рукою туди, де через вікно можна було побачити чорний «Хаммер». – А якщо серйозніших речей… Ну от освіти хоча б… Як ти свій медичний диплом до нашої компанії пристосуєш?

-Так само, як і ти свій юридичний, тату, - слушно зауважив Микита. – А взагалі, я б хотів мережу клінік створити…

-Просто хочеш, чи … щось конкретне?

-Думаю про конкретне. – Це могло означати що завгодно: від порожніх мрій до розробки конкретного проекту. Микола вирішив, що пізніше повернеться до цієї розмови.

-Ну … а з дівкою надумав, що саме робити?

-Даремно ти так про неї, тату. Але… Я придумав, та вже навіть дещо зробив. От тільки … потрібно, щоб мама потім допомогла. Формально. Займатися я усім буду, звісно.

-Знаю я, чим ти будеш займатися… - пробурчав Микола. – Тоді розповідай, що зробив. Та що далі будеш робити.

Микита так і зробив. Батько слухав його, іноді перебиваючи питаннями, іноді роблячи зауваження. Але у зауваженнях цих не було ані слова ані про право, ані про мораль. Лише поради, як краще досягнути мети. Втім, із основним підходом до вирішення проблеми батько погодився. Та запропонував свою допомогу у деяких питаннях. Та із дружиною обіцяв поговорити.

Микиту це більше, ніж влаштовувало. Насправді, розмова, хоча й розпочалася з батькового незадоволення тим, як він живе загалом, потім, коли перейшла на конкретні теми, на те, що потрібно було зробити, пройшла значно легше, ніж Микита побоювався.

Але, перед тим, як їхати (він віддавав перевагу життю у місті, - як, до речі, й Ніка, - та мав квартиру майже у центрі Москви), спитав:

-Ти для цього просив мене приїхати? Невже так переживаєш, щоб мене не пошили у дурні?

Питання це несподівано привело батька у лють, - хоча Микола Дьомін був стриманою людиною, але син відразу зрозумів це.

-Ти ще скажи: я переживаю за твої … втіхи! Коли їх таких можна знайти дванадцять на дюжину! Виростив дурня… Невже ти гадаєш, що це лише, щоб ти міг..? – І батько сказав, що саме Микита зможе робити. – Ти гадаєш, я задля цього тобі допомагаю? Ну, добре, я тебе прикрив тоді, після першого разу. – Так він називав зґвалтування, після якого було порушено кримінальну справу, - щоб закрити її за недоведеністю, звісно, довелося докласти зусиль, - та грошей. Ніка навіть не стала намагатися оскаржити постанову слідчого. – Але невже ти гадав, що я буду й надалі… Ти розумієш взагалі, скільки усе це коштує?!