Без втрат не вийти - Вадим Володарський

-А я подумав. Бо строки – це те, із чим я працюю постійно… Та із бізнесом теж. Мені здається, за цим є щось іще… Я ніколи не питав тебе… Щодо того, що залишилося після твого батька. Що там, та як … ви з мачухою усе поділили? Я так розумію, конфлікту між вами немає?

-Ні. Тато усе … передбачив у заповіті. Його й не могло бути. Віта … не така, та й я теж… По-перше, він поділив між нами акції газової компанії… Він мав частку, - невелику… У компанії батька Микити… Окрім цього, було кілька заводів… У Бєлгороді, у Астрахані… Свого часу тато їх або приватизував, або викупив… Я навіть не цікавилася…  Знаю, що астраханський завод робить обладнання для бурових установок, для газопроводів… Отака спеціалізація. Звичайно, для … батька Микити він теж працював. Їхня компанія зветься «Центрсибгаз».

-Бо видобувають газ у Центральному Сибіру? Радянська традиція: усе зрозуміло! – пожартував Вікентій, щоб трохи розрядити обстановку.

-Ну, так… Але там не лише видобуток. Будівництво, кажуть, там просто у тайзі такі резиденції є… Я, щоправда, не бачила…

А могла б побачити, подумав Вікентій. Якби опинилася дружиною цього Микити.

-Тобі б там не сподобалося. Тут краще, правда..?

-Це точно! Ну, так от, є ще судноплавна компанія, річкова,  Волгою возять вантажі. Навіть компанія з виробництва програмного забезпечення. Там Сергій і працював, до речі. – Ніка вже знала, що подруга із чоловіком та дитиною вже у Києві, та в них усе гаразд, наскільки у такій ситуації може бути, - Денис написав Вікентію повідомлення, а той продемонстрував їй на своєму айфоні. – Вони частково теж працюють для «Центрсибгазу» та для астраханського заводу. Роблять програмне забезпечення для обладнання. Віті відійшло більше нерухомості, у тому числі у Британії, та ще частка у мережі ресторанів. Такий собі майже фаст-фуд… - Ніка посміхнулася. – Жодна з нас точно не помре від голоду.

-Це добре… Але ти ж не займаєшся цими справами сама, так?

-Звичайно, там є … директори… Я сама займаюся лише … своїми речами. – Вона мала на увазі ту саму марку одягу «Малік».

-Але ж вони, мабуть, тримають тебе у курсі справ? – продовжував допитуватися Вікентій, та отримав у відповідь кивок. Це була нормальна практика, він стикався у власних справах із бізнесом, яким керували наймані директори. – Немає чогось такого, що … мало б статися у жовтні чи невдовзі після? Перехід власності, випуск якоїсь нової продукції? Можливо, введення нового судна до експлуатації? – Навряд чи останнє може бути наприкінці навігації, але хтозна… А Ніка замислилася на хвилину.

-Нічого такого не знаю. Ти гадаєш, може бути зв’язок..?

-Цей строк, - до жовтня, - не просто так. Але, якщо там немає нічого такого… Добре, що він вже не має значення. Але, якщо ти нічого такого не можеш пригадати, ми зараз нічого все одно не зрозуміємо. Тому … поки просто відпочинемо. – Вікентій побачив, що Ніка втомилася, - від цієї розмови, та взагалі – від усього, що сталося сьогодні. Та рішучим рухом поставив пивний бокал на столик. – Ходімо купатися, поки вечір не настав…

[1] Див. книгу Вадима Володарського «Без зобов’язань».

[2] Реальний випадок, який мав місце в Уфі (Башкортостан, Росія).