Убивчий білий - Джоан Роулінг

— Схоже, тут ніхто не живе вже багато років, і немає слідів волоцюг,— сказала Робін Страйкові, виходячи з того боку хатини.

Страйк, який щойно закурив, не відповів. Він дивився на велику улоговину серед лісу — площею десь двадцять квадратних футів, оточену деревами й зарослу кропивою, переплутаними колючками й високими бур’янами.

— Ти б назвала це лощовиною? — спитав він у Робін.

Робін зазирнула у схожу на басейн яму.

— Я б сказала, що це схоже на лощовину найбільше з усього, що ми бачили,— мовила вона.

— «Він задушив дитину, тоді вони її закопали в лощовині біля батькового дому»,— процитував Страйк.

— Я туди зазирну,— сказала Робін.— А ти сиди тут.

— Ні,— заперечив Страйк, піднімаючи руку,— ти нічого корисного не знай...

Але Робін уже зісковзнула крутим схилом «лощовини»; колючки чіплялися за джинси.

Пересуватися дном виявилося надзвичайно складно. Кропива майже сягала пояса, довелося підняти руки, щоб не обпектися і не подряпатися. Гирча і гребінник пересипали темну зелень спалахами білого й жовтого. Всюди, де ступала Робін, шипшина тягнула довге віття, закручене, мов колючий дріт.

— Пильнуй,— гукнув Страйк, почуваючись безсилим; Робін боролася з хащами, на кожному кроці обпікаючись чи дряпаючись.

— Та все нормально,— озвалася вона, крізь дикі зарості роздивляючись землю. Якщо тут щось і закопали, все давно заросло, і копати буде дуже важко. Так Робін і сказала Страйкові, нахиляючись подивитися, чи немає чогось під щільним клубком ожинових пагонів.

— Не думаю, що Кінвара зрадіє, коли ми тут копатимемо,— сказав Страйк і одразу пригадав слова Біллі: «Мене вона копати не пускає, а вас пустить».

— Зажди,— напруженим голосом мовила Робін.

Попри цілковиту певність, що вона нічого не могла знайти, Страйк і собі напружився.

— Що?

— Там щось ж,— сказала Робін, крутячи головою, щоб розгледіти дещо серед латки густої кропиви просто в центрі лощовини.— О Боже.

— Що? — повторив Страйк. Він перебував набагато вище, ніж Робін, але теж не міг роздивитися, що там, на тій латці. Страйк бачив, як Робін нахиляється і тягне щось із землі. Випроставшись, вона завмерла, схиливши золотаву голівку над знахідкою, і Страйк нетерпляче спитав:

— Та що там?

Волосся впало з обличчя, яке здавалося блідим на тлі темної зелені, що серед неї стояла Робін. Вона підняла маленький дерев’яний хрест.

— Ні, сиди,— наказала вона Страйкові, який автоматично рушив на край лощовини, щоб допомогти Робін вилізти.— Впораюся.

Насправді вона була вся подряпана й обпечена кропивою, але вирішила, що гірше вже не буде, й енергійно подряпалася з лощовини нагору, руками чіпляючись за схил, поки не опинилася досить близько, щоб Страйк міг простягнути їй руку і допомогти на останніх кількох футах.

— Дякую,— задихано вимовила Робін.— Він ніби вже кілька років там лежить,— додала вона, очищуючи землю з нижнього кінця хреста, загостреного, щоб було легше встромити у ґрунт. Земля була полога, бруднилася.

— Тут щось було написано,— сказав Страйк, взявши в Робін хреста і роздивляючись слизьке дерево.

— Де? — спитала вона. Її волосся торкнулося його щоки. Стояли дуже близько, роздивляючись слабкі сліди, залишені ніби фломастером, який давно вже змили дощі й роси.

— Схоже на дитячий почерк,— тихо мовила Робін.

— Тут ніби «ІД»,— сказав Страйк,— у кінці... то «а» чи «и»?

— Не знаю,— пошепки відповіла Робін.

Вони мовчки стояли й роздивлялися хрест, аж тут у їхнє заціпеніння проник далекий лункий дзявкіт норфолкського тер’єра Раттенбері.

— Ми досі на землі Кінвари,— знервовано сказала Робін.

— Так,— погодився Страйк і, не випускаючи з рук хреста, покульгав туди, звідки вони прийшли, зціпивши зуби, бо боліла нога.— Пошукаймо паб. Я вмираю з голоду.