Убивчий білий - Джоан Роулінг

— Ну... навіть не знаю, чи слід розповідати,— відповіла Фіззі.— Але, гадаю, якщо ви... звісно, він до цього ніяк не причетний. Вона говорила про сера Кристофера Баррокло-Бернза. Давній друг родини Торкіля. Кристофер — чиновник, він був наставником того хлопця, Малліка, у міністерстві закордонних справ.

Убиральня була прохолодна і старовинна. Зачиняючи двері, Робін почула, як Фіззі йде геть коридором — мабуть, заспокоювати розгніваного Торкіля. Роззирнулася: потріскані фарбовані стіни були голі, лишилися тільки темні дірки та ще поодинокі цвяхи. Робін вирішила, що то Кінвара зняла пластикові рамки, які тепер стояли на підлозі біля туалету. В рамках були хаотичні колажі з сімейних фото.

Витерши руки вологим рушником, що відгонив псиною, Робін сіла навпочіпки й погортала ці рамки. В дитинстві Іззі та Фіззі було майже неможливо розрізнити, тож не розібрати, котра з них їде на візочку по крокетному полю чи верхи на поні перестрибує бар’єр на змаганнях, чи танцює під ялинкою у фойє, чи обіймає молодого Джаспера Чизвелла на стрілецькому пікніку, де всі чоловіки вбрані у твід і провощені куртки.

Фредді, однак, упізнати було неважко, бо, на відміну від сестер, він успадкував товсту нижню губу свого батька. В дитинстві такий самий біло-білявий, як і його небога й небожі, він часто з’являвся на фото — малюком усміхався в камеру, школярем у новій формі приватної школи дивився похмуро, а у формі для регбі — тріумфально.

Робін спинилася на груповій світлині підлітків, з голови до п’ят вбраних у білу фехтувальну форму; збоку в кожного на бриджах був британський прапор. Вона впізнала Фредді, який стояв у центрі з великим срібним кубком у руках. Скраю гурту стояла сумна дівчина, в якій Робін негайно впізнала Ріяннон Вінн, старшу й худішу, ніж на фото, яке показував Робін її батько; якийсь принижений вираз її обличчя різко контрастував з гордовитими усмішками на інших обличчях.

Перебравши рамки далі, Робін зацікавилася останньою: тут було вицвіле фото великої компанії.

Його зробили в павільйоні й ніби зі сцени. Над головами юрби танцювали численні ясно-сині кульки у формі цифри вісімнадцять. Десь сотню підлітків явно попросили глянути на камеру, Робін уважно роздивилася сцену і знайшла Фредді в оточенні великої групи юнаків і дівчат, що обіймали одне одного за плечі й подекуди заходилися сміхом. Десь за хвилину Робін помітила обличчя, яке несвідомо шукала: Ріяннон Вінн, худа, бліда, неусміхнена, біля столу з напоями. Просто за нею, наполовину в тіні, стояло двоє хлопців не у смокінгах, а в джинсах і футболках. Один був смаглявий, вродливий, з довгим волоссям і фото гурту «Клаш» на футболці.

Робін дістала мобільний і клацнула фото фехтувальної команди і світлини з вечірки на честь для народження, тоді склала пластикові рамки точно так, як вони стояли, і вийшла з убиральні.

Якусь мить вона вважала тихий коридор безлюдним, а тоді побачила Рафаеля, який спирався на високий стіл, склавши руки на грудях.

— Ну, до побачення,— попрощалася Робін і рушила до виходу.

— Зажди хвильку.

Робін зупинилася, Рафаель відліпився від столу і підійшов до неї.

— Я, знаєш, на тебе сильно серджуся.

— Можу уявити,— тихо відповіла Робін,— але я робила те, для чого мене найняв твій батько.

Рафаель підійшов ближче, спинившись під старою скляною люстрою, що звисала зі стелі. Половини лампочок не було.

— Я б сказав, що свою роботу ти зробила пречудово, так? Ти входиш у довіру до людей?

— Така в мене робота,— відповіла Робін.

— Ти заміжня,— сказав Рафаель, глянувши на її ліву руку.

— Так,— відповіла вона.

— Чоловік — Тим?

— Ні... Тима взагалі не існує.

— Отой часом не твій чоловік? — швидко спитав Рафаель, указуючи на двері.

— Ні. Ми просто разом працюємо.

— Й оце твій справжній акцент,— мовив Рафаель.— Йоркширський.

— Так,— відповіла вона.— Все так.

Робін думала, що він зараз скаже щось образливе. Очі-маслини пробіглися по її обличчю, а тоді Рафаель похитав головою.

— Мені подобається твій голос, але ім’я «Венеція» було краще. Я собі одразу уявив оргії в масках.

Він відвернувся і рушив геть, а Робін поспішила назад під сонце, до Страйка, який, мабуть, уже нетерпляче чекав у «лендровері».

Вона помилилася. Страйк стояв біля капота машини, а Іззі, яка стояла дуже близько до нього, щось тихо і швидко говорила. Почувши шурхіт гравію під ногами Робін, Іззі відступила з дещо винуватим, як здалося Робін, і засоромленим виглядом.

— Так приємно побачити тебе знову,— сказала Іззі, розцілувавши Робін в обидві щоки, ніби то простий соціальний ритуал.— А ти ж мені подзвониш, так? — спитала вона у Страйка.

— Так, триматиму тебе в курсі,— відповів той, обходячи машину і сідаючи на пасажирське місце.

Поки Робін розвертала машину, і вона, і Страйк мовчали. Іззі помахала їм, якась трохи жалюгідна у своїй широкій сукні. Страйк підніс руку, а тоді вони завернули за ріг, і вона зникла з очей.

Щоб не лякати полохливих жеребців, Робін повзла мов равлик. Глянувши ліворуч, Страйк побачив, що пораненого коня забрали з поля, та попри найкращі наміри Робін, чорний жеребець кинувся геть, щойно поруч з’явилося старе гуркотливе авто.

— Як думаєш, хто,— мовив Страйк, дивлячись, як кінь стрибає і хвицає копитами,— уперше глянув на таку тварюку і подумав: «Так, треба залізти на спину»?

— Є старе прислів’я,— озвалася Робін, об’їжджаючи найглибші вибоїни,— «кінь — дзеркало людини». Кажуть, що собаки схожі на своїх господарів, але як на мене, коней це стосується більше.

— Тобто Кінвара вся напружена і кинеться навтьоки за найменшої провокації? Схоже на правду. Заверни отуди. Хочу глянути на Стеда-котедж.

За дві хвилини Страйк сказав:

— Так. Їдь отуди.

Дорога до Стеда-котеджу настільки заросла, що Робін спершу її просто проґавила. Вона вела в ліс, що підступав до чизвеллівських садків, та, на жаль, «лендровер» проїхав зо десять ярдів, а далі машина вже не могла просуватися. Робін заглушила мотор, подумки переймаючись: і як Страйк упорається з ледь помітною стежиною-ґрунтівкою, засипаною листом, заплетеною ожиною й кропивою? Але той уже виходив, тож Робін рушила слідом, ляснувши дверцятами з водійського боку.

Земля була слизька, а крони дерев — такі густі, що вогкий шлях лежав у глибокій тіні. Ніздрі виповнював п’янкий гіркий запах зелені, повітря оживив шурхіт пташок та інших дрібних істот, у чий дім так грубо вторглися.

— Отже,— мовив Страйк, коли почали продиратися крізь кущі й бур’яни,— Кристофер Баррокло-Бернз.