Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Не знать, – задумливо стенув плечима. – У кожний можна знайтить підозрілість. Якщо добро придивися.
– А твій асистент? – почав із простого Марченко. – Найбільше ж, мабуть, знаєш про нього?
– Та ні, – аж образився «затриманий». – Окан – хлопек як хлопек. Знаю його п’ять рік. Нічого погано сказати не могти. Слухняник. Правда, трохи замкненість. Сам собі дружба.
– Цікаве ім’я, – зауважив Ігор.
– Угу. Це ми його так називати. Часто – просто Ок. Хоча реальний ім’я – Оканноухет. Це означати «жовтий вовк».
– А звідки він? – запитав Богдан.
– Не знати. Казати, десь із Суматра. З тих краї. Син вождя якийсь там плем’я. Але я не дуже вірити.
– Ловив на брехні? – підкинув ще одне питаннячко професор.
– Бувати.
– А тут як опинився? – знову запитав Лисиця
– Не знати. Казати, що тікать із дому. Бо вбити б.
– За що? – не зрозумів такого повороту Ігор.
– Не знати. Він не дуже розповідаєш. А я не дуже допитуватись. Нащо? Працювати нормально. А в душу я не лізти. Сам не любити цього. Душа людський – болото темний.
– А нічого дивного, незвичного у вас не трапилося в Донецьку чи тут? – ще раз поцікавився Богдан.
Вуєнс задумався.
– Так клоун же, Дик, – майже розцвів Метальник. – У Донецьк як бути, пропустить вистава. Белла йому насипав.
– «Усипала», – виправив Лисиця.
– А не пам’ятаєш, якого числа це було? – учепився Ігор.
– Ні.
– А позавчора він нікуди не ходив? – поцікавився Богдан. – Виставу не пропустив?
– Чи ходити – не знай. Але номери відпрацювати всі.
– А що за радість недавно була в тебе? – продовжив допит тепер уже Марченко.
– Ви і про це знать? – щиро здивувався циркач. – Адвокат мені дзвонити. Сказать, що дружина підписати документи.
– Які? – запитав Ігор.
– Розлукчання, – радісно вимовив Вуєнс. – Більш не бути мій дружина.
– Це для тебе радість? – не зрозумів професор.
– Радіст, угу, радіст, – закивав Метальник. – Скільки терпіть того монстер?
– Не щастить тобі із жінками… – видав Лисиця, але одразу ж і осікся. Та назад слова не запхаєш.
Циркач збив очима його з ніг. І заходився бити лежачого. Хоч це й не за правилами. Але зараз – можна. Чи навіть – і треба. Такого лежачого. Який не знає ціни слів. Чи не знає ціни кинджальних слів. Або й оковиколювальних.
– Зате їм щастити з мною.
Це було схоже на удар. Кілера. В серце. Самому собі. За цими словами ховався біль. Багатотонний. Багатоликий. Заховався – і мовчав. Не подавав жодного знаку. Просто був. Просто заховався. І не треба його ворушити. Поки на трохи заглух.
На всіх ніби наслали зле закляття. І кожен не міг вимовити жодного слова. Ні язик – поворухнутися, ні мозок йому допомогти.
– А, – ляснув себе по лобу Метальник, – Айжана.
– Що Айжана? – не зрозумів Ігор.
– Айжана, дресирувальник собачка. – Вуєнсові й грати не треба. Змовник чистої води. «Крамолу» проти государя затівають.
– І? – Донкор став настирливим і лаконічним.
– Пуделка їй вбити. Вкрасти і вбити. Білйого. І розіп’яти на дверях вагончик. Сатаністи. Вона так злякатися. Більше, як треба.
– Хто там знає, скільки треба? – полізли очі на лоб у Богдана.
– Не скажи, – закрутив заперечно головою циркач. – У неї переляк сильна. Наче саму її розвісити там. Такий тваринність жах на очах читатися.
– Угу, – задумався Марченко, відвівши погляд убік. – А нічого не казала про це? Може, переслідує хто? Погроз не було на її адресу? Залицяльники, може, так пожартували. Вона у вас красуня – дай Боже! Я вже «зацінив».
– Нічого не знати. Ми, правда, не дружить. Белла так і зиркать, коли я з вона балакати. Але це буває рідкість.
– А про гімнастів що можеш сказати? – поцікавився Богдан.
– Нічого. Працюють ріків із п’ять. Поживати разом. Але не оформляти офіційність. І це правило. А я, придурний, так влетіти.
– З ними нічого незвичного не траплялося? – Лисиця й далі «прочісував» «особовий склад».
– По-моїму, ні. Я не чути.
– А тату Айжана де робила? Не знаєш? – Марченко тупцював біля красуні. Зачепила? Чи інтуїція підказує?
– А то не татушка. Наклеювачка. Для сексуальність. А колоти тіло боятися.
– А тату ще в кого є? – запитав професор.
– Та в усіх. Модний зараз.
– А свіжі? – Богданове питання претендувало на премію «За найдебільніше». І нагорода знайшла героя.
– Я заглядаю під спідниця і в пазуха? – вирячився на нього Метальник.
Справді. Гран-прі. Журі голосує одностайно.
– Я-а-а-сно, – протяг Ігор. І це давало Вуєнсові шанс наблизитися до омріяного. Позбутися цих двох «агентів». – Більше сказати нічого?
– Ні.
– Коли щось згадаєш, подзвонити, – вручив він Метальникові візитівку, підколовши.
– О’кей. Зробитиму.
Розмова закінчилася. Усе, що міг сказати, він сказав. Чи що захотів. Подякували й відпустили. Але сказали, щоб тримав язика за зубами. Той поклявся. Але зуба вимагати не стали.
Метальник швидко пішов. У Лисиці замуляло під серцем. Не все сказав цей хитрий лис, ой, не все… Розлучився з дружиною, тому святкував… Ну, може бути… Убив асистента й відсидів, але знову повернувся до ремесла… Хтозна… Ніби теж може. Історія його трагічного кохання. І тату… Гм… Теж схоже на правду. Але… Забагато романтичності? Не факт. У житті бувають такі історії, що вигадати навіть не намагайся. Тут теж така? Гм… Побачимо. Але жодного факту, який би пов’язував з убивствами татуювальників… Відчув, як у сумці заворушився телефон. Дістав. Глянув. Олена… Дідько! Зовсім забув про неї. От же ж свиня!
– Привіт! – розплився медом.
– Привіт! – радісно відповіла дівчина. – Як ти там?
– Чуд… – почав Богдан, але одразу ж гальмонув, – скучив…
– Я теж. Щось нарили?
– Майже нічого.
– Коли повернешся?
– Та, може, й сьогодні. Але, швидше, завтра.
– Було б чудово… сьогодні. Бо вже наше кафе плаче гіркими сльозами.
– Хай ще почекає трошки. Прилечу – й одразу ж туди.
– Прилітай швидше.
– Намагатимусь. Але ж не всім тут я керую.
– Та ясно. А все одно… Хочу…
– Я теж…
– Цьомики тобі.
– І тобі…
Марченко тим часом рився в Інтернеті. Пошуковець виконував майже всі його примхи. Тільки не міг відповісти, хто ж таки вбив Кречета й Піменова.
– Дивися, – сказав він, коли Богдан заховав телефон. – Тату хреста й троянди і справді «символізує втрату коханої людини, вічну пам’ять про неї, скорботу й гіркоту». Не обдурив, значить.
– Не обдурило зображення, – холодно уточнив професор. – А Вуєнсова жалісна історія може бути вигадкою від початку й до кінця. Та й колег він так весело здавав. Схоже, говорити для нього справді не мішки тягати. Легко це в нього виходить.
– А ти хочеш, щоб він у Зою Космодем’янську[175] грав?
– Ні, звісно. Але… Не дуже я йому вірю. Міг нафантазувати. Міг.
– Міг. Як і кожен.
– Твої «джерела» теж?
– Не думаю.
– Отож.
– Але придивитися до всіх, кого він назвав, треба.
– Правильно. І його самого, красунчика, забувати теж не…
Розмову перервав Марченків телефон. Ігор дістав і одразу ж почав розмову. Хоча, швидше, це була не розмова. А «зашифрована розмова». Тому що донкор або мовчки слухав, або угукав. І лише подякував перед відключенням.
– Ось так, – сказав невесело, заховавши телефон. Лисицю це закинуло в переляк. Не доведи, Господи… – Приймак прийшов до тями. Але до нього ще не пускають. Інні передав записку. Вона каже, що він ішов уздовж дороги. До зупинки маршрутки. Там треба трохи пройти. Бо одна, та, в якої зупинка ближче, ходить тільки до дев’ятої. А зупинка іншої, яка працює ще дві години, – за кілька кварталів. Він почув, що позаду їде машина. Притиснувся до узбіччя. Але одразу ж – удар. І він вирубився. Далі – космос.
– Вистежували, – мовив Богдан. – А потім – бац! І на пустир. Логічно. Жодної випадковості… Нехай Приймак не плете. Нема людини – нема проблеми. Класика. Пощастило.
– Сам же теж кандидат у кілери. Поки з нього підозри ніхто не знімав.
– Але у нас тільки припущення.
– Зате логічне.
– Гм… Мене теж он машина зачепила.
– Слава Богу, що не так, як його. Страшно навіть подумати.
– Кхе! Це точно… – Лисиця подумати таки не злякався. На автоматі уявив себе в білій лікарняній палаті. Забинтованого-перебинтованого. Лише обличя без білих рятівних смуг. А біля ліжка – Олена. Теж біла. І волоссям. І обличчям. Переживає. Ні. Краще без бинтів.