Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Або газ. Чим захиститися?
Полежав ще трохи й підвівся.
Із дорожньої сумки дістав два поліетиленові пакети. Для рук. Ніс і рот обмотав рушником. До дверей добігти встигне. Можна. З півхвилини подивився на «отруєну міну». А збоку – ніби молиться. Що ж…
Відкинув подушку. Конверт мирно лежав собі там же. Може, трохи наляканий подушкою. І на мікрон ліворуч.
«Опакечені» руки потягнулися. Конверт не заперечував.
Навіть крізь поліетилен професор відчув: «об’єкт» товстіший унизу. Не розгладили папір, коли згортали, і він відстобурчує? Поспішали? У таких справах діють з холодним розумом і розрахунком. Тоді що? Таки ампула? Скорпіон би не сидів на місці. Принаймні, коли взяв конверт. Але – жодного руху. Жодного підозрілого звуку. Ампула. З тоненькими стінками. Одразу лусне й розбризкає смерть. Чи газом атакуватиме.
Обережно!
Повільно підійшов до стола й поклав. Почав підривати приклеєний «язичок». Той подався з неохотою, але чітко вздовж лінії склеювання. Ось так. Потрошку. Поволі…
Пласке й тверде, що лежало на дні, намагався «не турбувати». Оберігав його. І остерігався. Наскільки міг. І ось ця трепетна мить. «Язичок» повністю відстав. Обережно відхилив. Побачив складений удвоє аркуш. Розвів стінки. Огооооооооо! Флешка!!! Хух! Точно не ампула. І не скорпіон. Не кинеться межи очі.
Акуратно дістав усе. Розгорнув листок і…
«З тебе – десять кусків зелених, – почав читати. – Інакше наше цікаве кіно подивляться у твоєму універі. Ну, і Колесниченко. Як же без нього? У другому випадку жити тобі недовго. Час – до завтрашнього вечора. Повісиш на ручку дверей блямзлик “Не турбувати” – знатимемо, що ти готовий. Одержиш інструкцію. Будеш розумничком, зробиш усе правильно – ми гратимемо чесно. А почнеш консультації з ментами… У нас там усе промазано. Так що краще шукай бабулевичі. У вас, у киян, їх там кури не клюють. Ленін казав ділитися. Та й не дорого це. Усього десять кусків. Чекаю».
Після останнього слова намальовано лисицю, що нюхає слід, а від неї – пунктиром лінія до мішка зі знаком долара. Ого! Такого ще не було. Шантаж із вимаганням. Супер! І що ж там за таке «кіно», що воно коштує аж десять тисяч «американських гривень»?
Дістав ноут. Увімкнув. Той почав завантажуватись. Почекав. Є! Розчохлив флешку. Вставив. Запустився антивірус. Почав вишукувати паразитів. Але нічого не знайшов. Ти ба. Чисто спрацювали. Можна заходити. Клікнув. Відкрилася. Там усього один файл формату avi, названий «Цікаве кіно професора Лисиці». Гм… Знов це підкреслення. «Професор». Але інформація ж не таємна. Через Інтернет пробити – дві секунди роботи. Хоча… Тут він – як журналіст. І для цього треба спеціальне зацікавлення. Навіщось. І відповідь – у цьому кіні?
Тривога не росла. І це тішило. Метроном трохи зменшив амплітуду.
Клікнув на файл. Той почав відкриватися. Точно! Назва фільму – на весь «екран» – «Полуничка з професором Лисицею». Така назва обрана навмисне. Зазвучала романтична мелодія. У кадрі з’явилася… Олена зі спини в душі його номера. Ого-го! А тут усе серйозно! Прихована камера. І якщо її встановили в душі, то в номері – це ще легше. І, можливо, зараз його знову «пишуть».
А це вже не балощі. Не «художня самодіяльність». Пахтить професіоналізмом…
А Олена, ніжачись під струменями води, почала розвертатися. Яка ж вона тут… Красуня. Супермодель. Із модних закордонних глянців. Хоча ні. Богиня. Справжня богиня. Справжня звичайна богиня. Такій красі треба молитися. І – милуватися. Причому – завжди. Така кра… Ого!!! Трохи нижче лівого плеча – тату… мінеритів?! Нічогенький сюрпризик!!! І вона теж??? Дідько!! Капітан міліції – їхній агент! І все, що вона знає про Лисицю, знають у секті?!! І «алігатор» теж там. Класно вони його розвели. Лох – він і є лох. Хоч у Києві. Хоч у Донецьку. І нічого тут не скажеш. Іншого. Ось, виявляється, як усе просто. Така ось весела гра. Від якої хочеться плакати. Навіть дорослому сильному чоловікові. Який за життя побачив багато чого… І вона? Господи, чому??? Катастрофа!!! А був же дзвіночок біля Колесниченкового кафе. А ти проґавив… Як же це сумно! Стоп!!! А чи не може це все бути грою? І Колесниченко, й Олена. Міліціонери – і в секті. Агенти секти – в міліції? І просто граються тут із ним. Але навіщо?.. А може – то наклейки, а не справжні малюнки? Просто для гри ніхто б такі татухи не робив. Хоча… Якщо гра йде лише тузами, можливо все. І навіть такі жертви. Та чи справді самодіяльні детективи така вже загроза, щоб подібниий карнавал затівати??? Не може бути. Найшвидше – вони справді члени секти.
Але як?
Чому?
А може, вони в секті на зарплаті? І завжди її прикривають. А про те, що ми в курсі про анциферовців, вони нічого й не знають. І те, що я побачив ці татухи, чиста випадковість. Але ж дві випадковості… Гаразд. Могли розраховувати, що Олена мене звабить і, зрозуміло, я побачу цей клятий малюнок. Але з Колесниченком… Це теж усе розраховано? І особливо те, що я розірву йому сорочку. Ха! Смішно!.. Та ні. Сумно…
Вони обоє в секті.
І що з цим робити? З майором простіше. Послати… А от з Оленою… Її так легко із серця не викинеш. Коріння вже пустила… Але…
Цю кляту секту треба торбити.
Раз такі підказки пішли. Не просто так це все. По всьому Донбасу розкинуті могутні щупальці. І може так статися, що члени секти й серед керівництва високого в області. Тоді вони всі сліди заметуть так, що точно нічого не знайдеш. Чи по голові надають? Ага. У кращому разі. А в найгіршому – залишишся без неї. Дорогу не переходь. Гм… Не хочеться. І ці люди тут реально керують усім. І вирішують, кому і як жити, а кому… І Кречет опинився серед приречених… Гм…
Удвох цього монстра не зрушити. Та ще й голими руками. І якщо ще й міліція за них… Тоді, мабуть, «Альфу» з Києва викликати треба. Бо тутешні СБУшники теж можуть ходити з такими татухами. Навіть швидше за все. Точно! Їх уже підім’яли. Система. Що ж. Тут пан або пропав… Чи Кодаковського потурбувати? Може, підкаже що? Чи й пришле кого. О! Точно! Романченка![177] Той досі вже майор. І став ще зубатішим. Перекусить наш злочин за один раз… Чи, швидше, його перекусять?..
Коли тоді дівчина прийшла в ліжко після душу, вона була в його халаті. А потім вимкнула світло. Падало місячне проміння, але Олена стояла до вікна спиною, тому татухи й не побачив. Та й не до того було. Але відео підсвітили. І кожного з учасників шаленого танцю тіл можна легко впізнати. Так. Усе відбулося саме так. Так солодко. Так жагуче. Так красиво. І тепер на згадку є шикарне відео. Але також і одне «але». Яке стало проблемою. Несподіваною. Та, схоже, нездоланною.
Дідько!
Десяти тисяч у нього тут немає. Та й удома теж. Але з іншого боку… Так. На роботу – не страшно. Це приватне життя. І тут заборони виставляєш тільки сам. Ха! Та тут навіть бали набрати можна. Чудово! Багато колег і студентів поважатимуть більше. Аякже? Наш професор такий крутий мен. Мачо! Хоча багато й перешіптуватимуться за спиною. А, дурниці. Шепталися й до цього. Був би «об’єкт». Плітки з’являться. Так що тут наче все в ажурі.
А от Колесниченко… Гм… Того скаженого мента Лисиця не боявся. Але остерігався. Що ж… Тепер буде ще уважнішим. Чудово! Отже, заробити хлопцям таки не вийде. Ідіть продавайте шаурму. Або шкарпетки теплі. Зима ж на носі…
Стоп! А якщо це кіно склепали, аби прогнати надокучливого «нишпорку». Щоб не заважав усьому відбуватися за чиїмось планом? Та-а-ак… А це теж може бути… Шрек відпадає. Приймак теж. Хом’як? Може бути. Йому, схоже, розслідування
