Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Так. Треба перевірити всі закамарки. Точно можуть «писати» й зараз.
Зайшов у душ. Окинув оком. Кабіна ліворуч. Раковина з дзеркалом – по центру. Унітаз – праворуч. А камера мала б бути он там. Хо! Класика. Вентиляційний отвір. Заглушений сіткою. Воно? Але високо. Зганяв до кімнати. Притарабанив стільця. Тепер дотягнеться. Став. Підважив край пластикового обідка. Конструкція подалася. Скрипнувши, взагалі вийшла з гнізда. Відкрився отвір до шахти. Ясно. Усе це недавно витягували й ставили сюди камеру. Логічно. Краще не придумаєш. Просто і зручно. Але зараз порожньо. Зате – може бути в кімнаті. Ще одне «люм’єрове око». Знімали ж двома камерами. Профі працювали. Але не дуже хочеться й далі виконувати головну роль у цьому божевільному фільмі.
Почав нишпорити в кімнаті. Але спочатку ще раз подивився фрагменти «батальних сцен у ліжку». Защеміло серце. Олена… Як же його тягне до неї. Які солодкі то були миті. Як же хочеться їх повторити! Опинитися посеред того бездонного виру лагідного забуття! Ех!..
Але розум показав кулака. І серцю, й думкам. Забудь. Дівчина – сектантка. І від неї можна чекати всього. І ще побачимо, чим цей «амур» закінчиться. Нехай дає Господь, щоб без трагедій.
Мрії знову почали обсідати голову. Спробував відігнати. Не до них зараз. Думай! Треба вибиратися з цієї прірви. Бо…
Тепер приблизно уявляв, куди ховали камери. Так. Над ліжком у головах – картина. Яскрава голуба квітка з п’яти пелюсток зі світлим кружечком посередині на тлі більших п’яти пелюсток такого ж кольору. Як називався той «центровий» кружечок, згадати не міг. З усього курсу ботаніки пам’ятав тільки пелюстки. Вибачайте, Ольго Василівно. Давно те було. Хоч і мав п’ятірку, але… Є ще там десь тичинки й маточки, квітколоже… От тільки де?
Але зараз шукати треба інше.
На протилежній стіні – бра. З рожевим плафоном.
Оце воно, мабуть, і є.
Заліз із ногами на ліжко. Зняв картину. Розвернув. Ха! Чітко! По центру квітки вирізано отвір для маленького об’єктиву. І заклеєно прозорою плівкою. Знімали звідси і з бра. Ось так. Але тепер уже нічого не змінити. Навіть якщо в бра камера й зараз. І щоб таку апаратуру встановити, потрібні фахівці. Та й поза законом вона. Тому це точно не жарти. Працювали справді серйозні хлопці. І професійно… Ну, й кому це все треба? Невже хтось і справді думає заробити так грошей???
Підстрибнув і впав спиною на ліжко. Розкинув широко руки й ноги. Наскільки зміг. Оце кайф! А не всякі там розслідування…
Заплющити очі.
Заспокоїтися.
Розслабитися.
Провалитися в прірву забуття. Бо все це втомлює. Підкидає такі загадки, що мозок закипає. І запобіжники плавляться. Але… Забудь!
За заплющеними очима знову з’явилася Олена. Що ж це за лишенько таке?! Наче пороблено. Куди б не пішов, що б не робив, про що б не думав – скрізь вона. Ніби чип уживили. Таємно. Проти волі. Бо ж хто захоче стати зомбі? І тепер забивають той чип інфою. А може – й справді ця сектантка начудила? Може, надприродна яка? Екстра-щось-там-якась. Але навіщо стільки всього для одного «київського журналіста»? Рядового. Звичайного. Ну, пхає трошки носа у всякі там справи негарні. Але ж ще нічого не відкопав. І не факт, що відкопає…
План там у них. І вони його виконують. Step by step[178]. І навіть жодної думки, як із цієї халепи вискочити. Бо ніхто не знає, хто такі «вони». Одні «кавові» версії. Той, той, та. А реально? Реальні тільки вбивства. І оця ось флешка. І кіно на ній. Дідько! Знову кіно. Знову ця Олена. Злий демон. Хоче вкрасти душу? Чи вже вкрала?
Тишу прохромив телефон.
Налякав.
Шедевральна вевешна «Весна» різко висмикнула Богдана з позавіччя. Схопився. Сів. Телефон вигравав у сумці. Треба встати і взяти. Але щось тримало на ліжку й не давало підводитися. Хто це? Кому він потрібен? Після «зачистки» номера і нових «відкриттів» усе сприймається як небезпека. За всім тепер бачиться «рука таємничої закуліси». І не факт, що це дзвінок не від неї.
Посидів іще в нерішучості. Внутрішній «метроном» знову голосно зацокав. Але ж це може дзвонити й Марченко. І ще хтось із тисячі знайомих і друзів. Той, хто знає чи й не знає, що він зараз не в Києві. І так наполягати на Лисициному «алло».
«Вевешники» замовкли. Богдан закам’янів. Не підводився. Не ворушився. Ніби став частиною гри в завмирання фігур. І тягнув уже на воскову. Лишилося почекати, поки від мадам Тюссо[179] приїдуть. І почнеться світова слава.
Зрозуміло. Це просто втома. І трохи – депресії. Втома – бо це й справді важко. А депресія – бо немає результатів. От вони вдвох і запряглися. А вигрібати тобі.
Але – згадав Мюнхгаузена. Хапай себе за чуба й тягни. Бо як же витягти інакше?
Ухопив. Напнувся. І – таки вицупив. Але – тільки з ліжкової «прірви». Та все починається з першого кроку.
Зробив.
Дістав мобілу. Ого! А дзвонила таки Олена. Ось так. «Закуліса» не спить. Не жує шмарклі. Усе кроїть за своїми лекалами. І цей дзвінок – ще один пунктик плану. Вигрібай.
Знову впав на ліжко. Магніт магнетично магнітив. Чи це просто старість підкрадається? Непомітно й підступно. І ти вже не той, що був раніше? Гм… Дзузьки! У порохівницях ще той порох, справжній, що вибухає, коли треба, а не той, який витирають на запиленому столі. А зуби навіщо ж? Щоб зціпити. Щоб закусити вудила. І пхатися вперед. Туди, де перемога. І тут теж step by step. Інакше не буде. Ніколи.
Натиснув зелену кнопку. Пішов виклик. Приклав телефон до вуха. Знову заплющив очі. Кого почав уявляти? Так тут без варіантів. Олена. І тільки вона. Та й дзвонив же ж до неї.
– Алло, – прозвучало янгольське. Ніби перший голос у світі після його створення. Зранку. Коли серйозно виспався. І побачив приємний сон.
– Привіт! – удавився слиною Лисиця. Наче останній бовдур. – Щось хотіла? – Професор теж ліпив із себе янгола. Точніше вирубував сокирою. Інших інструментів не мав.
– Ага, – радісно відповіла дівчина. – Хотіла запитати…
– Хотіла – питай. – Лисиця злякався своїх слів. І те, як їх сказав, і те, що вони означали, – могло вбити в капітанові жіночого роду янгола. Навіть якщо він і фальшивий. І вигаданий «закулісою». І вживлений разом із чипом.
– Питаю: ми можемо сьогодні зустрітися? – прозвучало несміливо. – Я до завтра не дочекаюся.
«Ого! – знову злякався Богдан. Але цього разу – вже слів Олени. – Так усе серйозно? “Закуліса” поспішає? З якого б це дива? Хоче дізнатися, що ми вивідали в Торезі? Можливо».
– Я теж, – підіграв професор, але це було майже правдою. Його таки тягнуло до цього «янгола». Фальшивого. Бутафорного. «Закулісного». Але такого привабливого. Такого солодкого. Із кіно на флешці. Із його нескінченних мрій. Із потойбічного світу. Йолоп! Таке не лікується. Хіба що гільйотиною чи ПМ[180].
– Класно! – зраділа дівчина. – Я можу за годину бути в нашому кафе.
«Он як, – злякався ще більше Богдан. – У неї все розписано. Так би година пішла тільки на “лакування”. А тут – уже все готове. Гм… “Закулісі” таки горить. А якщо це пастка? Треба сказати Марченку. Береженого Бог береже».
– Звісно. Але накинь хоча б хвилин із двацять. Боюсь не вкластися.
– О’кей. Цьомик!
– Угу, – поламав усе Лисиця, але дівчина цього вже не почула.
Одразу набрав Ігоря. Розумів, що можуть «слухати», тому багато
