Коло смерті - Кріс Тведт

— Франк Ланде? Він не винен.

— Еге, та річ не в цьому, — Сонцесяйний якось скорботно глянув на мене. — Річ зовсім в іншому. Ти вже не адвокат, ти звинувачений. Я поліцейський, Мікаелю. Я не можу допомагати злочинцям. Тут я безсилий.

Я розглядав пиво в своєму бокалі. Дивився на піняву, золотисту рідину, підняв склянку до світла, а тоді відставив убік, навіть не пригубивши.

— Скільки часу ми знаємося, Карле Петтере?

— А біс його знає! Багато років.

— Так, багато. Не менше п'ятнадцяти. І хоч, певною мірою, ми перебуваємо по різні боки барикад, і хоч ти ніколи не проминаєш нагоди висловити свою думку про адвокатів, усе ж таки ми з часом… Це я так намагаюся сказати, що вважаю тебе другом.

Сонцесяйний завовтузився на стільці. Він терпіти не міг сентиментів.

— Я у біді, Карле Петтере. Якщо не знайду виходу впродовж кількох днів, я пропав. Тоді зникну для світу й сліду по собі не залишу. Я направду потребую допомоги. Та якщо ти вважаєш мене винним, то…

Тепер вже він уважно роздивлявся пиво в бокалі.

— Окей, Мікаелю, окей. Я з'ясую те, що ти просиш.

Петер лежав у ліжку, коли я прийшов. Унн розповіла, що він не мав сили підвестися останніми днями, його мучить нестерпний біль, але я прийшов у дуже сприятливий час — йому щойно вкололи знеболювальне. Вона спробувала усміхнутися, натомість її обличчя спотворила згорьована гримаса.

Від останньої нашої зустрічі хвороба зжерла рештки м'язів з його кісток. Шкіра на вилицях витончилася й натягнулася, наче пергамент. На руках і тильному боці долонь виднілося тонке мереживо синюватих жилок.

— Як справи? — запитав я, і його розсмішило моє запитання.

— Ти про що, Мікаелю? Глянь на мене! — і я теж усміхнувся, лише кутиком рота.

Петер не хотів говорити про себе.

— Розкажи про розслідування на Вестьой. Я читав про це в газетах. Розкажи, що там сталося…

Я розповів, він уважно слухав, на його обличчі малювалося жваве зацікавлення. Іноді, на коротку мить, я навіть забував, який він хворий. Петер ставив доречні запитання, а з того, як я розповідав про Маґду, відразу вчув, що між нами щось було, і кпив з моїх недолугих заперечень, та під кінець розповіді я помітив, як слабне його увага.

— Добра робота! — мовив він, коли я закінчив оповідати. — Справжній Мікаель Бренне! Класичний коктейль фортуни, випадковостей і наполегливості.

— Ти ще забув про вроджений розум, — пожартував я, однак цього разу його усмішка була блідою, мов неживою.

— А як твоя справа, Мікаелю?

— Усе гаразд…

— Я знаю, що негаразд. Я ж іще не перестав спілкуватися з людьми. Тільки пообіцяй мені, що не здаватимешся! — Петер закашлявся, в'яло змахнув рукою. — Я тут трохи розмірковував. Тобі треба починати з тієї дрібки, що ти знаєш.

— Тобто?

— Безнадійно дошукуватися, хто за цим стоїть. Там тебе чекає глухий кут, бо стояти може будь-хто. Тому почни з Мортена Олешера. Ти ж особисто з ним не мав якохось невирішених конфліктів?

— Та ні, нічого такого не було, — похитав я головою.

— Тоді головне питання в тому, чому він назвав тебе замовником злочину.

— Хтось йому звелів.

Петер нетерпляче глянув на мене.

— Ти не помічаєш нюансів… Звісно, хтось йому звелів так зробити, але чому він так зробив?

— Бо Мортен Олешер був професійним вимагачем. Він вибивав з людей гроші за оплату. Перекласти вину на мене в випадку арешту було одним із його завдань.

— Отже, відповідь — за гроші?

— Припускаю, що так, — мовив я замислено. — Але на його рахунку не було грошей.

— Це не має значення. Він міг одержати оплату готівкою або ж має невідомі нам банківські рахунки. Якщо це не гроші, то хтось шантажував його іншим. Існує не більше двох можливостей. Продовжуй шукати, Мікаелю. Злочини завжди залишають по собі слід, — Петер позіхнув. — Гадаю, мені треба тепер трохи поспати.

Він знову позіхнув і заплющив очі й за кілька хвилин заснув. Я сидів і дивився на нього. Петерове обличчя було таким знайомим, я, мабуть, тисячі разів бачив його, але не міг пригадати, чи бачив сонним. Сон змінив його, обличчя здавалося спокійним, та водночас замкненим і загадковим. Я бачив, як часто посіпуються очні яблука під тонкими повіками, іноді він жалібно постогнував. Чи було йому боляче? Я відхилився