Убивчий білий - Джоан Роулінг

— Так зазвичай не роблять,— відповіла Робін і аж скривилася, коли задні копита чорного жеребця врізали по боку його товариша.

Заїхавши за ріг, вони побачили простий неокласичний будинок з брудно-жовтого каменю. Засипане гравієм подвір’я теж було у вибоїнах і бур’яні, вікна були брудні, під дверима якось не до речі стояли ясла з кормом для коней. Перед будинком уже стояло три машини: червона «ауді Q3», «ренджровер» насичено-зеленого кольору і старий брудний «сузукі гранд вітара». Праворуч від будинку була стайня, ліворуч — широке крикетне поле, давно вже віддане ромену. Далі знову тягнувся густий ліс.

Робін загальмувала, і з дверей з гавкотом вискочили товстий чорний лабрадор і жорсткошерстий тер’єр. Лабрадор наче хотів дружити, але норфолкський тер’єр з мордочкою злої мавпочки гавкав і гарчав, поки з будинку не вийшов світлочубий чоловік у смугастій сорочці й вельветових штанях кольору гірчиці. Він загорлав:

— РАТТЕНБЕРІ, ЦИТЬ!

Собака підкорився і тільки тихо гарчав — винятково на Страйка.

— Торкіль Д’Амері,— прожебонів світлочубий чоловік, підходячи до Страйка з простягнутою рукою. Під блакитними очима він мав глибокі мішки, а лискуче рожеве обличчя мало такий вигляд, ніби він зроду не потребував леза.— Не зважайте на собаку, він просто весь такий грізний.

— Корморан Страйк. А це...

Робін тільки встигла простягнути руку, як з будинку вибігла Кінвара у старих штанях для їзди верхи і в линялій футболці, з розвіяним рудим волоссям.

— Та Господи Боже! Ви що, нічого не знаєте про коней? — заверещала вона на Робін і Страйка.— Нащо ви так швидко їхали?

— Не потикайся туди без шолома, Кінваро! — гукнув до неї Торкіль, але Кінвара помчала геть, ніби не чуючи.— Ви не винні,— запевнив він Страйка і Робін, закотивши очі.— Треба мчати швидко, бо загрузнеш у вибоїні, ха-ха. Ну, ходімо... а ось і Іззі.

З будинку вийшла Іззі в темно-синій сукні-сорочці та з сапфіровим хрестом на шиї. На подив Робін, вона обійняла Страйка, ніби він був давнім другом і прийшов висловити співчуття.

— Привіт, Іззі,— мовив той і відступив на півкроку, виплутуючись із її обіймів.— Ти, звісно, знайома з Робін.

— О так, і треба звикнути тепер називати тебе «Робін»,— відповіла Іззі, усміхаючись і цілуючи Робін в обидві щоки.— Вибач, якщо я забудуся і назву тебе Венецією... точно назву, бо досі думаю про тебе саме так. Чули про Віннів? — спитала вона на тому самому диханні.

Страйк і Робін кивнули.

— Жахливий, жахливий чоловік,— сказала Іззі.— Я така рада, що Делла його позбулася. Хай там що, заходьте... а де Кінвара? — спитала вона у свого зятя, заводячи всіх у будинок, похмурий після ясного дня.

— Та чортові коні знов подуріли,— відповів Торкіль, перекрикуючи гавкіт норфолкського тер’єра.— Фу, Раттербері, відчепися, лишишся надворі.

Він ляснув дверима просто перед тер’єром, який почав скавчати і шкребтися. Лабрадор тихенько чалапав слідом за Іззі, яка провела гостей темним коридором з широкими кам’яними сходами до вітальні справа.

Довгі вікна виходили на крикетне поле і ліс. Коли увійшли, за вікнами з дикими зойками пробігла високою травою трійця білявих дітлахів і зникла з очей. Нічого сучасного у їхній зовнішності не було. З такими зачісками і в такому одязі вони могли легко вийти просто з сорокових років.

— Це дітки Торкіля і Фіззі,— з теплотою сказала Іззі.

— Провину визнаю,— гордовито мовив Торкіль.— Дружина нагорі, піду покличу.

Робін відвернулася від вікна і відчула потужний п’янкий запах, що несвідомо навіяв їй відчуття напруги. На столі за диваном стояв букет лілей. Вони були одного кольору з вицвілими шторами — колись червоногарячими, а тепер блідо-рожевими, й подертими шпалерами на стінах, де двійко темніших багряних плям показувало, де раніше висіли картини. Все було пошарпане, зношене. Над коминком висіла одна з останніх картин: у загородці ряба біло-брунатна кобила торкалася сніжно-білого лошати, що скрутилося на сіні.

Під цією картиною так тихо, що його не одразу й помітили, стояв Рафаель. Розвернувшись спиною до порожнього вогнища, він заклав руки в кишені джинсів і ще більше нагадував італійця в цій дуже англійській кімнаті з вицвілими гобеленовими подушками, купкою садівничих книжок на столику і надтріснутими лампами у стилі шинуазрі.

— Привіт, Рафе,— сказала Робін.

— Добридень, Робін,— без усмішки відповів він.

— Це Корморан Страйк, Рафе,— мовила Іззі. Рафаель не зрушив з місця, тож Страйк сам підійшов потиснути руки. Рафаель зробив це неохоче й одразу знову сховав долоні у кишенях.

— Так, отож, ми з Фізз саме говорили про Вінна,— сказала Іззі, яку, здавалося, вельми стривожила новина про розлучення.— Ми дуже сподіваємося, що він триматиме язика за зубами, бо татка більше немає, і тепер він може верзти про татка будь-що, і нічого йому за те не буде, так?

— У тебе є дещо на Вінна, якщо він на таке зважиться,— нагадав їй Страйк.

Іззі глянула на нього з теплотою і вдячністю.

— Звісно, твоя правда, і ми б того не мали, якби не ти... і не Венеція, тобто Робін,— додала вона, ніби спам’ятавшись.

— Торксе, я внизу! — гаркнув жіночий голос, і до кімнати з повною тацею увійшла жінка, в якій непомильно можна було впізнати сестру Іззі. Вона була старша, з купою ластовиння, висушена сонцем і вітром, а в білявому волоссі майнуло срібло. На ній була смугаста сорочка, точно як у її чоловіка, до якої жінка додала перли.— ТОРКСЕ! — заволала вона у стелю так, що Робін аж підскочила.— Я ТУТ, УНИЗУ!

Вона з ляскотом опустила тацю на вишитий пуф, що стояв перед Рафом і коминком.

— Привіт, я — Фіззі. А де Кінвара?

— Метушиться коло коней,— відповіла Іззі, обходячи диван і сідаючи.— Гадаю, просто привід не бути тут. Сідайте де бачите, ви двоє.

Страйк і Робін опустилися на двійко продавлених крісел, що стояли поруч, під кутом до дивана. Пружини в них, здавалося, зносилися десятки років тому. Робін відчувала на собі очі Рафаеля.

— Іззі мені казала, ви знайомі з Шарлі Кемпбелл,— мовила до Страйка Фіззі, наливаючи всім чай.

— Саме так,— відповів Страйк.

— Щасливчик,— сказав Торкіль, який щойно зайшов до кімнати.

Страйк ніби не почув.

— А ви не знайомі з Джонті Пітерсом? — провадила Фіззі.— То друг Кемпбеллів. Він наче десь із поліції... фу, Баджере, це не для тебе... Торксе, ким там працює Джонті Пітерс?

— Мировим суддею,— підказав Торкіль.

— А, точно,—