Суддя та його кат - Фрідріх Дюрренматт

Берлах подумав, що це Анна. Чанц вклонився, Лютц кивнув, обличчя комісара залишилося незворушним. Він подивився на решту людей біля могили: самі поліцейські, всі в цивільному, усі в однакових чорних плащах із піднятими комірами, в однакових твердих чорних капелюхах, в руках парасолі, схожі на шаблі, фантастична сторожа мертвого, яку ніби принесло звідкись вітром, несправжня у своїй надмірній правильності. А за ними стрункими рядами музиканти із поспіхом зібраного різношерстого оркестру у червоно-чорній уніформі марно намагаються захистити жовті інструменти від дощу, ховають їх під полами пальт. Вони оточили труну, — дерев'яний ящик без вінка, без квітів, але навіть попри це — єдиний теплий знайомий предмет у цьому нескінченному дощі. А дощ продовжував ритмічно лопотіти об землю, все сильніше, все нескінченніше. Священик давно замовк, але ніхто цього не помітив. Тільки дощ не давав про себе забути, тільки дощ було чутно. Тоді священик кашлянув, потім ще раз і закашлявся. Заскавуліли баси, тромбони, валторни, корнети, фаготи, гордо і святково, жовті зблиски посеред дощових потоків, але потім і вони зупинилися, звуки здуло вітром, усе затихло. Люди зіщулилися під парасолями, закуталися у плащі. Дощ ставав усе сильнішим. Ноги загрузали в болоті, вода цівками струменіла в порожню могилу. Лютц вклонився і зробив крок уперед. Подивився на мокру труну і ще раз вклонився.

— Хлопці, — сказав він кудись у дощ, майже нечутно крізь водяні потоки. — Хлопці, нашого друга Шміда більше немає серед нас.

А потім його перервав голосний незлагоджений спів:

Чорт колами бродить, Чорт колами бродить, Чорт колами бродить, Людей зі світу зводить!

Двоє чоловіків у чорних фраках, хитаючись, брели по церковному подвір'ю. Вони були цілковито віддані на поталу дощу, ішли без парасолів і плащів. Одяг поприлипав до їхніх тіл. На головах вони мали циліндри, вода з яких стікала на їхні обличчя. Вони несли великий зелений лавровий вінок, з якого звисала і волочилася по землі траурна стрічка. Це були двоє масивних грубих чоловіків, різники у фраках, обоє п'яні, вони щомиті ризикували впасти, але завдяки тому, що хилилися то в один, то в інший бік, могли триматися за лавровий вінок посередині, який гойдався, неначе корабель під час шторму. Вони затягли нову пісню:

У мельничихи вмерла мати, А вона все живе й живе. У мельничихи тепер є наймит, А вона все живе й живе.

Вони продерлися крізь траурний почет, змішалися з ним, опинившись десь поміж фрау Шьонлер і Чанцом, і ніхто їх не зупинив, бо всі немов закам'яніли, а потім ця парочка, хитаючись, пішла далі, по мокрій траві, спираючись одне на одного, в тісних обіймах, наштовхуючись на надгробки, перевертаючи хрести, у своїй непомірній сп'янілості. Їхній спів долинав з-за дощу все слабше і врешті затих зовсім.

На світі все минає, Травою поростає.

Це було останнє, що від них було чути. Залишився тільки вінок, який вони кинули на труну, із написом на брудній стрічці: «Нашому любому докторові Прантлеві». Але коли люди довкола могили отямилися від свого заціпеніння і збиралися обуритися з приводу щойно побаченого, а музиканти від розгубленості не змогли вигадати нічого іншого для виправлення ситуації, аніж затято і голосно дмухати у свої інструменти, тоді дощ знову посилився і перетворився на страшну зливу, почав шмагати по деревах із такою силою, що всі повтікали від могили, залишилися тільки гробарі. Схожі на чорні опудала, вони намагалися опустити труну в могилу посеред завивань вітру і гуркоту зливи.

Коли Берлах із Лютцом знову сиділи в машині, а Блаттер віз їх назад до алеї крізь натовп поліцейських та музикантів, що розбігалися врізнобіч від дощу, доктор врешті дав вихід своєму гніву:

— Цей Ґастманн просто неймовірний нахаба! — вигукнув він.

— Себто? — перепитав Берлах.

— Шмід з'являвся в будинку Ґастманна під прізвищем Прантль.

— Тоді це мало би означати попередження, — сказав комісар, але далі не розпитував. Вони їхали через Мурістальден, де жив Лютц. Лютц подумав, що настав відповідний момент поговорити про Ґастманна і про те, що його не можна чіпати, але промовчав. Він вийшов із машини в Бургенцілі, і Берлах залишився сам.

— Відвезти вас до міста, комісаре? — спитав водій.

— Ні, вези мене додому, Блаттер.

Блаттер поїхав швидше. Дощ трохи вщух, і раптом в якийсь момент у Мурістальдені Берлаха освітив різкий промінь світла. Сонце на мить продерлося крізь хмари і зникло, потім знову відірвалося від переслідувань і продовжувало гру із туманом та хмарами, цими чудовиськами, які примчали із заходу, зібралися біля гір і відкидали велетенські тіні на місто над річкою, що розпростерлося, ніби безвладне тіло поміж лісами та горбами. Втомлена рука Берлаха провела по мокрому пальті, його очі блищали, він жадібно вбирав очима цю виставу: земля була дуже гарна. Блаттер зупинився. Берлах подякував йому і вийшов зі службової машини. Дощ припинився, і тільки вітер дув, мокрий, холодний вітер. Комісар постояв ще трохи, зачекав, поки Блаттер розверне важку машину, ще раз помахав йому на прощання. Потім підійшов до Ааре. Вода в річці піднялася і стала брудно-брунатною, аж рудавою. За течією пливли старий, заіржавілий дитячий візок, гілки, невеличка ялинка, а далі крутився на місці, немов танцював, невеличкий паперовий кораблик. Берлах довго дивився на річку, він любив її. Потім пішов через садок до будинку.

При вході взувся в інші мешти і зайшов до коридору, але зупинився на порозі. За письмовим столом сидів чоловік і гортав папку Шміда. Його права рука бавилася турецьким ножем Берлаха.

— Це ти, — сказав комісар.

— Я, — відповів той другий.

Берлах зачинив двері і сів у крісло за свій письмовий стіл