Маятник Фуко - Умберто Еко

50

Адже я перша і остання. Я шанована і зненавиджена. Я свята і повія.

(Фрагмент із Наґ-Гаммаді 6, 2)

Увійшла Лоренца Пеллеґріні. Бельбо подивився на стелю і замовив останнє мартіні. У повітрі повисло напруження і я зробив спробу підвестися. Лоренца затримала мене. «Ні, ходіть усі зі мною, сьогодні ввечері відкривається нова виставка Ріккардо, він започатковує новий стиль! Він великий художник, ти, Якопо, його знаєш».

Я знав, хто був цей Ріккардо, він завжди тусувався у Піладе, але тоді я не зрозумів, чому Бельбо з іще більшою увагою зосередив свій погляд на стелі. Прочитавши файли, я знаю, що Ріккардо — це був той чоловік зі шрамом, розпочати бійку з яким Бельбо забракло мужности.

Лоренца наполягала, галерея знаходилася неподалік від Піладе, там організовували справжнє свято, майже оргію. Діоталлеві це занепокоїло, й він одразу сказав, що йому треба повертатися додому, я вагався, але було очевидно, що Лоренца хотіла й моєї присутности, і це теж примушувало Бельбо страждати, адже він бачив, як віддаляється мить розмови з нею віч-на-віч. Але я не зміг уникнути запрошення і ми вирушили.

Я не дуже полюбляв того Ріккардо. На початку 60-х він малював вельми нудні картини, дуже дрібні побудови чорних та сірих кольорів, дуже геометричні, дещо оптичні, від яких очі починали танцювати. Вони мали назви Композиція 15, Паралакс 17, Евклід X. Тільки-но почався шістдесят восьмий рік, він почав виставлятися в окупованих студентами інституціях, його палітра змінилася, тепер це були лише бурхливі контрасти чорних та білих барв, мазки стали більшими, а назви звучали Се n’est qu’un debut, Молотов, Сто квіток. Коли я повернувся до Мілану, то бачив виставку його картин в одному гуртку, де захоплювалися доктором Ваґнером; він позбувся чорних барв і працював над білими структурами, де контрасти давалися лише рельєфною фактурою рисунка на пористому папері фірми Фабріяно, щоб, як він пояснював, картини виявляли різні профілі залежно від кута падіння світла. Картини мали назви Похвала двозначності, A/Travers, Ça, Berggasse[146] та Заперечення 15.

Того вечора, ледь-но ми ввійшли до нової галереї, я зрозумів, що поетика Ріккардо пережила глибоку еволюцію. Експозиція називалася Megale Apophasis[147]. Ріккардо перейшов до фігуративного стилю зі сліпучою палітрою. Він грав цитатами, а оскільки він навряд чи володів рисунком, гадаю, він працював, проектуючи на полотно слайд знаменитої картини, — його вибір коливався між академічним малярством кінця минулого століття та символістами початку XX століття. На тому оригінальному шкіці він працював пуантильною технікою, безконечно дрібними градаціями кольорів, крапка за крапкою покриваючи весь спектр, а саме, завжди починаючи з дуже світлистого, пломінного ядра і закінчуючи абсолютною чорнотою — або навпаки, залежно від тієї містичної чи космологічної концепції, яку він хотів виразити. Там були гори, які випромінювали промені світла, розчинені в дрібному пилі куль млявого забарвлення, видніли концентричні небеса з натяками на янголів із прозорими крильми, щось подібне до Раю Доре. Картини йменувалися Беатрікс, Mystica Rosa, Данте Ґабрієль 33, Вірні Любови, Атанор, Гомункулюс 666 — ось звідки пристрасть Лоренци до гомункулюсів, сказав я собі. Найбільша картина мала назву Софія і представляла щось на зразок потоку чорних янголів, що розсіювався донизу, утворюючи білу істоту, яку пестили великі, бліді руки, скопійовані з рук, які підносяться до неба в Ґерніці. Цей перегук будив сумніви, і зблизька виконання виглядало нехлюйним, але на відстані двох-трьох метрів ефект був вельми ліричний.

«Я реаліст старої дати», шепнув мені Бельбо, «я розумію лише Мондріана. Що може зобразити негеометрична картина?»

«Раніше його картини були геометричні», мовив я.

«То не була геометрія. То було кахляне облицювання для лазничок».

Тимчасом Лоренца побігла обняти Ріккардо, він обмінявся з Бельбо легким поклоном. Там була тиснява, галерея скидалася на нью-йоркське піддашшя, приміщення було побілене, на стелі видніли оголені труби опалення чи водогону. Хто зна, скільки грошей вони витратили, щоб надати йому такого вигляду. В одному кутку система звукопідсилювачів оглушувала присутніх східною музикою, щось для сітари, якщо я добре пам’ятаю, у всякому разі, один із тих творів, де неможливо розібрати мелодію. Усі неуважно проходили перед картинами, аби скупчитися за столиками в глибині й схопити паперового кухлика. Ми прибули вже пізнього вечора, повітря було густе від диму, час від часу та чи інша дівчина пускалася в якийсь дивоглядний танок у центрі зали, але всі ще були надто зайняті розмовами та призволянням у буфеті, який справді був досить щедрий. Я сів на канапу, біля якої стояв великий скляний полумисок, ще до половини наповнений фруктовим салатом. Я вже хотів був набрати собі трохи, бо не вечеряв, але тут мені здалося, що я бачу відбиток ноги, яка розчавила кубики фруктів у середині, перетворивши їх в однорідне місиво. Цього не можна було виключити, бо на підлозі мокріли плями від білого вина, а дехто із гостей вже ледве пересувався.

Бельбо захопив кухлика і мляво сновигав без видимої мети, плескаючи час від часу когось по спині. Він намагався знайти Лоренцу.

Але мало хто стояв на місці. Стовпище перебувало у чомусь на подобу кругового руху, наче бджоли, що шукають ще незайманої квітки. Я не шукав нічого, і все ж підвівся й переходив з місця на місце, віддавшись тим імпульсам, які накидала мені юрба. Неподалік від себе побачив Лоренцу, яка блукала розгойданим кроком жирафи, подаючи то одному, то іншому пристрасні знаки впізнавання, з піднесеною головою та навмисне невидющим поглядом; її плечі та груди були нерухомі й випростані.

У певну мить природний потік примусив мене застрягнути в кутку за столом; коло мене стояли, обернувшись до мене плечима, Лоренца та Бельбо, шляхи яких нарешті перетнулися; вони теж були заблоковані. Я не знаю, чи помітили вони мою присутність, але у всезагальному гармидері вже ніхто не чув того, про що говорили інші. Вони почували себе на самоті, а я був змушений слухати їхню розмову.

«Отже», говорив Бельбо, «де ти познайомилася зі своїм Альє?»

«Із моїм? Із твоїм також, судячи з того, що я бачила сьогодні. Ти можеш бути знайомий із Симоном, а я ні. Браво».

«Чому ти називаєш його Симоном? Чому він зве тебе Софією?»

«Та це ж гра! Я познайомилася з ним у друзів, тобі достатньо? І я вважаю його чарівним. Він цілує мені руку, наче княгині. А міг би