У Стейсі Хубки було кругле, вкрите м’яким пушком обличчя, а зріст становив п’ять футів чотири дюйми[209] на підборах. Вона носила зачіску з залакованих локонів, схожих на крила, і відкидала їх з обличчя жестом Шер Боно[210]. Вона міряла очима Старлінг щоразу, як та на неї не дивилася.
– Стейсі… Можна я зватиму тебе Стейсі?
– Звісно.
– Розкажи мені, будь ласка, Стейсі, як, на твою думку, таке могло статися з Фредрікою Біммел – де цей чоловік міг угледіти Фредріку?
– Ото я настрахалася. Шкіру обдирає, чи не халепа? Ви її бачили? Казали, що було схоже на ганчірку, наче хтось повітря випустив із…
– Стейсі, вона коли-небудь згадувала знайомих із Чикаго чи Калумет-Сіті?
Калумет-Сіті. Годинник над головою Стейсі Хубки непокоїв Старлінг. Якщо група порятунку заручників планувала дістатися туди за сорок хвилин, то до висадки лишається всього десять. Їм дали правильну адресу? Займайся своєю справою.
– Чикаго? – перепитала Стейсі. – Ні, хоч одного разу ми марширували в Чикаго, на параді на День Подяки.
– Коли?
– Восьмий клас, скільки то буде?.. Дев’ять років тому. Оркестр просто скатався туди й назад на автобусі.
– Що ти подумала минулої весни, коли вона зникла?
– Та я не знала, що й думати.
– Пам’ятаєш, де ти була, коли дізналася про це? Коли вперше почула новини? Що ти тоді подумала?
– Тої першої ночі, коли вона пропала, ми зі Скіпом пішли на концерт, а потім заскочили випити до «Містера Жаби», то Пем і решта, ну, Пем Малавезі, вони прийшли й сказали, що Фредріка зникла, а Скіп такий, навіть Гудіні[211] не змусить Фредріку зникнути. А потім він узявся всім розповідати, хто такий Гудіні, він завжди хизується, скільки всього знає, то ми, типу, забили на це. Я подумала, що вона просто розсердилась на свого батька. Ви ж бачили її будинок? Ото халупа. Я про те, що де б вона зараз не була, то все одно соромиться того, що ви побачили. А ви б не втекли з такого дому?
– Ти не подумала, що вона могла втекти з кимось, чи не спав тобі хтось на думку – навіть якщо ти помилялася?
– Скіп сказав, що вона, мабуть, знайшла собі товстунчика-джиґунчика. Та ні, в неї нікого такого не було. Був один хлопець, але то стара історія. Він ходив до оркестру в десятому класі, я кажу «хлопець», але вони просто розмовляли й гиготіли, наче пара дівчаток, робили разом домашку. Він був великим тюхтієм, носив такий маленький кашкет, як у грецьких рибалок. Скіп вважав, що він, ну, голубий. Її дражнили, що вона зустрічається з голубим. Він та його сестра загинули в автомобільній аварії, і більше в неї нікого не було.
– Що ти подумала, коли вона не повернулася?
– Пем вирішила, що її забрали муні[212], та я не знаю, я лякалася щоразу, як думала про це. І я відмовилась гуляти ночами сама, без Скіпа, так йому й сказала – е ні, друже, коли сонце заходить, ми йдемо надвір разом.
– Ти ніколи не чула, щоб вона згадувала когось на ім’я Джейм Ґамб? Або Джон Ґрант?
– Е-е-е-е… ні.
– А в неї міг бути друг, про якого ти не знала? Чи були перерви, дні, коли ви не бачились?
– Ні. Якби в неї був хлопець, я б знала, повірте. У неї ніколи не було хлопця.
– А ти не думаєш, що могло так статися, що вона завела собі друга, але нікому нічого не розповіла?
– Чого б це?
– Може, боялася, що її почнуть дражнити?
– Що ми почнемо її дражнити? Та що ви таке кажете, це через ту давню історію? Через того тюхтія зі старших класів? – Стейсі почервоніла. – Ні. Ми б її нізащо не скривдили. Я те просто згадала, до слова. Вона не… усі були, типу, добрими з нею після того, як він помер.
– Стейсі, ти працювала з Фредрікою?
– Я, вона, Пем Малавезі та Джаронда Аскью, ми всі працювали в центрі «Вигідна покупка» на літніх канікулах у старших класах. Потім ми з Пем пішли до «Річардс», щоб дізнатися, чи є робота, там продають дуже гарний одяг, і нас із Пем найняли, тож Пем сказала Фредріці, щоб вона до нас приєдналася, бо там була потрібна ще одна дівчина, і вона прийшла туди, а місіс Бурдін, то менеджер з реалізації товарів? Вона така, каже: «Ну, Фредрічко, нам потрібні такі працівники, розумієш, щоб їм люди симпатизували, щоб вони заходили й казали – я хочу бути такою, як вона, щоб їм давали поради, який вони матимуть вигляд у цьому платті, й таке інше. А якщо ти візьмеш себе в руки й скинеш зайву вагу, то одразу ж повертайся до нас». Отак вона казала. «Але наразі, якщо ти захочеш узяти на себе деяку перешивку, то я тебе влаштую, закину за тебе слово місіс Ліппман». Місіс Бурдін говорила таким солоденьким голосом, а виявилася реальною сучкою, хоча я тільки згодом про це дізналася.
– Тож Фредріка займалася перешивкою в «Річардс», у тому магазині, де ти працювала?
– Їй тоді до серця допекло, але так, звісно. Стара місіс Ліппман усім перешивала. Заснувала свою фірму, і в неї було більше замовлень, ніж вона сама могла впоратися, то Фредріка працювала на неї. Перешивала замовлення старої місіс Ліппман. Місіс Ліппман для всіх шила, робила сукні. А після того як місіс Ліппман вийшла на пенсію, то її син, чи хто там у неї був, не схотів тим займатись, і Фредріці дісталися всі клієнти, вона так і продовжувала шити для всіх. Тільки те й робила. Бувало, зустрінемось із нею та Пем, підемо до Пем додому дивитися «Молодих і невгамовних»[213], а вона візьме щось із собою, сидить і весь час шиє.
– Фредріка коли-небудь працювала в магазині, брала там мірки? Вона зустрічалася з покупцями чи оптовими торгівцями?
– Інколи, нечасто. Я там не щодня бувала.
– А місіс Бурдін працювала щодня, вона має знати?
– Так, мабуть.
– Фредріка коли-небудь згадувала про замовлення від фірми під назвою «Містер Шкура» з Чикаго або Калумет-Сіті чи виготовляла підкладки для шкіряних виробів?
– Не знаю, може, місіс Ліппман таким займалася.
– Ти коли-небудь бачила той бренд, «Містер Шкура»? Він продавався в «Річардсі» чи якихось інших бутіках?
– Ні.
– Ти не
