– …живи мені довго. Обіцяєш?
Хлопець коротко кивнув.
– Подивишся там, під подушкою, – сказав він.
Ларс мимоволі перевів погляд на свою постіль під аркою мосту. А коли обернувся знову до хлопця, устиг побачити лише спину, перш ніж його постать розчинилась у мороці.
Ларс повернувся до свого спального мішка. З-під подушки й справді стирчав конверт. Він витяг його. «Для Ларса», – стояло замість адреси. Він розгорнув конверт.
За все своє життя Ларс Їлберґ не бачив такої купи грошей.
– Чи не час уже «Дельті» бути на місці? – запитала Карі, позіхаючи і позираючи на годинник.
– Час, – погодився Симон і визирнув з машини.
Вони припаркувались посередині Енерхаугата і стояли метрів за п’ятдесят від будинку № 96, на протилежному від нього боці вулиці. То був двоповерховий дерев’яний будинок, пофарбований у біле, – один з тих, які помилували у 1960-му, коли мальовничі будівлі Енерхауґена зносили, щоб звільнити місце для чотирьох багатоповерхівок. Від невеликого будиночка в тиху літню ніч віяло таким затишком, що Симону важко було уявити його місцем злочинного полону безправних людей.
– «Ми відчуваємо дещицю провини, – промовив Симон. – Але я гадаю, що скло і бетон сьогодні ліпше вдовольняють потреби городян».
– Що?
– Я цитую висловлювання генерального директора будівельної компанії у 1960 році.
– Справді? – знову позіхнула Карі.
Симон подумав, що вона сподівалась радше на усвідомлення краплини провини з його боку – за те, що він підняв її з ліжка посеред ночі. Можна було б зважити, що її присутність не є абсолютно необхідною для цього рейду.
– Чому ж «Дельта» досі не на місці? – знову запитала вона.
– Я не знаю… – сказав Симон.
Саме цієї миті спалахнув дисплей його телефона, що лежав між їхніми сидіннями. Він подивився на номер.
– …але зараз ми з’ясуємо, – додав він, повільно підносячи мобільний до вуха.
– Так?
– Симоне, це я. Нічого не буде.
Симон поправив дзеркало заднього огляду. Психолог, мабуть, був би в змозі пояснити, чому Симон так учинив, але це просто стало автоматичною реакцією на голос іншого чоловіка. Симон глянув у дзеркало, щоб побачити, що діється у нього за спиною.
– Чому ні?
– Тому що підстави для рейду не були обґрунтовані належним чином, необхідність його не роз’яснена, і ти не зробив жодних спроб виконати стандартну процедуру авторизації залучення підрозділу «Дельта».
– Понтію, ти можеш сам дати санкцію.
– Так. І я вже відмовив.
Симон вилаявся про себе.
– Слухай, це…
– Ні, це ти мене послухай! Я дав Фалькейду команду відставити, і він уже наказав своїм людям відпочивати. Симоне, що ти, взагалі, замислив?
– У мене є підстави вважати, що на Енерхаугата, 96, людей утримують проти їхньої волі. Чесно кажучи, Понтію, це…
– Чесність, Симоне, – це дуже правильно. Не забувай про неї, коли іншим разом телефонуватимеш командувачеві «Дельти».
– Я не мав часу на пояснення. Час спливає, чорт забирай! Ти завжди покладався на моє судження!
– Симоне, ти дуже доречно вжив минулий час.
– А чому ти нині не довіряєш мені?
– Ти програв усі свої заощадження, пам’ятаєш? А заодно – всі гроші своєї дружини. І по-твоєму, я маю покладатись на твої судження?
Симон зціпив зуби. Авжеж, колись не так просто бувало передбачити, хто з них виграє суперечку або хто отримає вищі бали, швидше пробіжить дистанцію чи намовить вродливішу дівчину. Напевне, можна було передбачити тільки те, що вони об’єдналися навколо третього з їхньої трійці. Але той був нині мертвий. Хоча він був з них трьох наймудрішим і найсильнішим, Понтій Парр завжди мав одну перевагу: він з усіх трьох мислив найбільш далекоглядно.
– Ми проведемо рейд завтра зранку, – сказав начальник поліції з тією самовпевненістю, яка переконувала всіх навколо нього, що Понтію Парру ліпше знати, в чому, зокрема, був переконаний також сам Понтій. – Якщо у тебе є інформація чи підозра про торгівлю людьми за тією адресою, злочинний осередок не щезне в одну мить. Їдь додому і виспись як слід.
Симон відчинив двері машини і вийшов, показавши на мигах Карі, щоб вона залишалася в машині. Він зачинив двері і пройшов кілька метрів вулицею. Він тихо говорив у свій мобільний.
– Операція не може чекати до ранку, Понтію. Справа невідкладна.
– Що тебе схиляє до такої думки?
– Конфіденційне повідомлення.
– Від кого ти його отримав?
– Це було sms… анонімне. Я діятиму самотужки.
– Що? Навіть не думай про таке! Симоне, стій! Ти чуєш мене? Ти слухаєш?
Симон подивився на свій мобільний телефон. Знову приклав його до вуха.
– «Рішення співробітника поліції на місці подій, виходячи з об’єктивної оцінки ситуації». Пам’ятаєш таке, Понтію? Пригадуєш, нас учили, що таке рішення має пріоритет перед наказами офіцера, віддаленого від місця подій?
– Симоне! В Осло й без того робиться казна-що! Мерія та ЗМІ не спускають з нас ока, доки розслідуються оті вбивства! Не треба гарячкувати! Симоне!
Симон натиснув клавішу «off» і вимкнув мобільний. Тоді повернувся до машини й відчинив багажник. Відімкнув збройницю. Дістав свій карабін, пістолет і кілька коробок з набоями. Витягнув з багажника також два бронежилети і сів з усім цим у машину.
– Починаємо операцію, – сказав він, передаючи карабін і один жилет Карі.
Вона подивилась на нього.
– Ти щойно з начальником поліції розмовляв?
– Саме з ним, – підтвердив Симон, перевіряючи обойму свого пістолета «Ґлок-17».
Переконавшись, що обойма заповнена, повернув її назад у рукояту.
– Передай мені наручники і світлошумову гранату з бардачка.
– У тебе є світлошумова граната?
– Залишковий продукт рейду «Дельти» на Центр Іла.
Вона передала Симону його наручники Peerless і гранату.
– Він дав нам дозвіл на операцію?
– Він поінформований, – сказав Симон, надягаючи бронежилет.
Карі швидкими звичними рухами зарядила карабін.
– Полювання на рябчика з дев’ятирічного віку, – пояснила вона, помітивши погляд Симона. – Але я більше люблю гвинтівку. Як ми діємо?
– На рахунок три, – сказав Симон.
– Я маю на увазі, який наш план?
– Три, – сказав Симон і відчинив дверцята машини.
Готель «Бісмарк» був розташований у центрі Осло – ця його рекламна характеристика відповідала дійсності. Невеликий готель стояв посередині Квадратурен, історичного місця заснування міста, якраз на перетині ринку наркотиків з кварталом червоних ліхтарів. Тож, виправдовуючи своє розташування, готель пропонував номери з погодинною оплатою і рушниками, задубілими від прання з кип’ятінням. Номери не ремонтувалися впродовж останніх шістнадцяти років – від часу, коли готель перейшов до свого теперішнього власника, але ліжка внаслідок передчасного зношування міняли що два роки.
Отож, коли Ола, син власника, що працював адміністратором з шістнадцятирічного віку, відірвався від свого ПК на 3:02 ранку і побачив чоловіка, який стояв
