Симон зупинився перед сходинками, що вели до дверей будинку, і показав Карі на мигах, щоб тримала зброю напоготові і стежила за вікнами другого поверху. Потім він піднявся на три сходинки і тихо постукав у двері кісточками пальців. Він прошепотів: «Поліція». Подивився на Карі, щоб запевнити себе, що вона засвідчить дотримання ним належної офіційної процедури. Постукав іще раз. І знову прошепотів: «Поліція». А тоді взяв свій пістолет за ствол і відхилився вбік, щоб розбити скло у вікні, найближчому до дверей. В іншій руці він уже тримав світлошумову гранату. Чи був у нього план? Звісно, що був. Скажімо, щось на зразок плану. Зрештою, елемент несподіванки – це головне. Поставити все на одну карту. Він завжди так робив. А це, як пояснив один молодий психолог, була його хвороба. Дослідження показали, що людина схильна перебільшувати ймовірність певних неймовірних речей щодо себе: наприклад, що вона загине в авіакатастрофі; що її дитину зґвалтують або викрадуть дорогою до школи; або що кінь, на якого чоловік поставив заощадження своєї дружини, успішно подолає дистанцію вперше у своїй біговій кар’єрі. Той психолог сказав, що у підсвідомості Симона сидить щось сильніше за здоровий глузд і що треба, перш за все, визначити цього свавільного божевільного тирана, який тероризував його і поламав йому життя, а тоді почати з ним діалог. Самого себе він повинен був запитати: чи є щось більш значуще в його житті? Щось важливіше за того тирана? Щось таке, що він любить більше за азартні ігри? А таке було. Ельзе. І він зробив це. Він говорив з чудовиськом, угамував його. І рецидивів не траплялося відтоді жодного разу. Аж до сьогодні.
Він набрав якомога більше повітря в легені. Замахнувся пістолетом, щоб розбити скло, – аж тут двері відчинилися.
Симон обернувся, тримаючи перед собою пістолет, але колишньої спритності вже не було. Навіть близько не було. Якби чоловік у дверях був озброєний, Симон не мав би шансу його випередити.
– Слухаю вас? – сказав чоловік.
– Доброго вечора, – сказав Симон, намагаючись опанувати себе. – Поліція.
– З якого ви приводу?
Чоловік ширше відчинив двері. Він був одягнений. Вузькі джинси. Футболка. Босі ноги. Сховати зброю нема де.
Симон сховав гранату в кишеню і показав своє посвідчення.
– Я змушений попросити вас вийти на вулицю і стати проти цієї стіни. Негайно.
Чоловік з байдужим виглядом стенув плечима і виконав наказ.
– Крім дівчат, скільки людей у будинку? – запитав Симон, швидкими рухами обшукуючи чоловіка, щоб переконатися, що він неозброєний.
– Дівчата? Я тут сам-один. Чого вам треба?
– Покажіть мені, де вони, – наказав Симон.
Він надів наручники на чоловіка, підштовхнув, наказуючи, таким чином, іти вперед, і кивнув Карі, щоб заходила за ними в будинок. Чоловік щось кинув їй стиха.
– Що? – перепитав Симон.
– Я запрошую вашу колегу заходити. Мені нема чого приховувати.
Симон зупинився позаду нього. Придивився до шиї. Шкіра на карку чоловіка злегка сіпалась, як у збудженого коня.
– Карі? – гукнув Симон.
– Так?
– Я хочу, щоб ти залишилась на вулиці. Я заходжу з ним сам.
– Ясно.
Симон поклав руку чоловікові на плече.
– Вперед, і жодних різких рухів, я тримаю пістолет проти вашої спини.
– Що за…
– На цю мить я вважаю вас підозрюваним і в разі необережних дій з вашого боку можу вас застрелити. Звісно, згодом ви маєте право вимагати вибачення.
Без подальших протестів чоловік увійшов у передпокій. Симон автоматично видивлявся ознаки того, що сподівався знайти всередині. Чотири пари взуття на підлозі. Чоловік мешкає не «сам-один». Пластикова мисочка з водою і килимок перед дверима на кухню.
– Що сталося з вашим собакою? – запитав Симон.
– З яким собакою?
– Ви самі п’єте з цієї мисочки?
Чоловік нічого не відповів.
– Собаки, як правило, гавкають, коли до помешкання наближаються чужі. Тож або цей собака – кепський охоронець, або…
– Він у будці. Куди ми йдемо?
Симон роздивився навколо. Ґрат на вікнах не було, вхідні двері замикались на ключ із внутрішнього боку. Дівчат тримають не тут.
– У підвал, – сказав Симон.
Чоловік знизав плечима і рушив коридором. Побачивши, як чоловік відмикає двері в підвал, Симон зрозумів, що він на правильному шляху. Двері в підвал замикались на два замки.
Щойно вони спустилися сходами, Симон упізнав специфічний запах, що підтвердив його підозри. Щодо того, що тут утримували людей. Багато людей. Він міцніше стиснув рукоятку пістолета.
Але там нікого не було.
– Навіщо ці клітки? – запитав Симон, коли вони проходили повз низку загородок, розділених сталевою сіткою.
– Ні для чого спеціального, – сказав чоловік. – Я тут собаку тримаю. І зберігаю уживані матраци, як бачите.
Запах зробився тут іще відчутнішим. Дівчат утримували тут до недавнього часу. Чорт забирай! Вони запізнилися з обшуком. Зрозуміло, вони матимуть змогу зробити аналіз ДНК з матраців. Але що доведуть його результати? Що хтось був у контакті з матрацом, що тепер лежить у підвалі? Було б дивно, якби на старих матрацах не було знайдено ДНК-матеріалу. Вони нічого не мають. Тільки несанкціонований рейд. Холера!
Симон помітив кросівок невеликого розміру – без шнурків, що лежав на підлозі коло інших дверей.
– Куди ведуть ці двері?
– Тільки у провулок.
«Тільки». Він намагався применшити значимість дверей. Так само, як він покликав Карі увійти всередину будинку.
Симон відчинив двері й побачив перед собою білий фургон, припаркований в асфальтованому закапелку між цим будинком і сусідським парканом.
– Для чого вам фургон? – запитав Симон.
– Я електрик, – відповів чоловік.
Симон відступив на кілька кроків назад. Присів навпочіпки і взяв кросівок з підлоги. Розмір приблизно 36. Менший, ніж у його Ельзе. Він устромив долоню всередину. Кросівок усередині був вологий і теплий. Минуло заледве кілька хвилин, відколи власниця його загубила. Цієї миті він почув собаче скавучання. Приглушене, але аж ніяк не віддалене. Симон перевів погляд на фургон і
