Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Обірвав цей спогад різко й сердито, бо від того почало млоїти під серцем, починав навіть розчулюватися: знав тепер напевне, що і сам побував у такому човнику. Натомість вуста його кривилися, і з них витискалися слово за словом лайки. Сидів біля прохололого вогнища і цідив ті лайки. Ганив вечір, річку, дерева, кущі й пісок. Лаяв цілий світ, небо і землю, воду і вогонь. Сипів брудними словами і наче випльовував із себе скверну. Відтак, звільнений, заспокоївся і знову довго й нерушно дивився на безкінечну водяну гладінь. Думав, що найкраще для нього дійти до якогось хутора і найнятися там.
«Ще невідомо, чи не вбив я того першого парубка», – розважливо зміркував і вирішив пошукати місця якнайвідлюднішого.
3
Підійшов до воріт і застукав важким билом. В глибині двору озвалися собаки, а невзабарі почулися неспішливі кроки. Чоловік відчинив кватирку у воротях і визирнув, показавши довгі вуса і кругле немолоде обличчя.
– Чого хочеш? – спитав оглядаючи.
– Чув, що шукаєте наймита, – сказав Петро, незмигно дивлячись на чоловіка.
– А таки шукаю, – сказав чоловік, і з того боку загриміли засуви. – Заходь!
Петро зайшов у густо заросле травою подвір'я, і до нього з гавкотом кинулися собаки.
– Атю! – шикнув на них господар, і собаки слухняно присіли в траві.
– Що там таке? – вийшла на ганок гарна, нестара ще молодиця, придивилася до Петра і всміхнулась. – Ого який ладний парубок!
– Ти мені, жінко, на парубків не задивляйся, – добродушно озвався господар. – Тут чоловік у найми проситься…
– Це вже ти вирішуй, – війнула плахтою жінка і сховалась у хаті.
Собаки загарчали, коли проходив повз них Петро, і він швидко до них озирнувся.
– Не зачеплять! – сказав господар. – Вони в мене вчені… Сідай оно на лаві й потеревенимо. Не по знаку ти мені, то й розпитати годилося б.
– Прийшов знизу, – сказав Петро. – З Голубівки, може, чули?
– Голубівку чув. – відказав, сідаючи і собі на лаву господар. – Батьків і дім свій маєш?
– З сиріт я. Ні дому в мене, ні батьків.
– З таких найліпші наймити, – сказав мов про себе господар. – А служив там у кого?
– У рибалки Панаса, на прізвище Сом.
– З Сомом і соми ловив? – пожартував чоловік.
– І не тільки соми, – сказав Петро, роззираючись. Тут йому подобалося: дворище було оточено високим дубовим парканом, поверх якого набито гострого цвяшшя. Двір зеленів між сірих площин паркану та повіток, зате хата сяяла білими стінами. За хатою був, певне, сад – проглядали дерева.
– Там у мене сад, – мовив господар, помітивши, куди він дивиться. – Добрий сад! Але мені треба не садівника, а скотаря. Вмієш біля худоби ходити?
Петро похитав головою.
– Я, дядьку, вмію добре рибу ловити.
– Звати мене Симоном, – сказав господар. – Симон я, Левайда. А рибу мені ловити ні до чого. І річка неблизько, і човна не маю. Хіба що колись для свята зловиш…
– Скажете, то зловлю.
– Ну, то спочивай, а завтра й за роботу, – сказав Симон Левайда і звівся з лави. – Агов, жінко! – гукнув, і на порозі знову стала молодиця. Цього разу вони зустрілися поглядами, і обпікся Петро, як об вогонь. Спустив голову і стояв.
– Нагодуй, жінко, нашого наймита, і хай іде на сіно виспиться. Завтра піде до худоби в степ.
– Як його звуть? – спитала жінка, знову втуплюючи в Петра палкий погляд.
– Як тебе звуть, хлопче?
– Петро, – швидко сказав він, – а на прізвище… – він заникнувся, бо хотів сказати звичне – Соменко, але додав рішуче: – А на прізвище я Знайда.
– Ходи в хату, я тебе нагодую, Знайдо, – сказала жінка, звійнула хвартухом і зблиснула яскраво-білою, як і стіни хати, сорочкою.
Він зайшов у сіни, а тоді й у світлицю. Сів до столу і чекав. Жінка поралася біля печі, виймаючи рогачем горщика. Тоді зняла з мисника полив'яну миску й поставила перед ним.
– Ану побачимо, який ти до їжі, – сказала весело, насипаючи борщу. – Недаремно кажуть: який до їжі, такий і до роботи.
Але вона обірвала сміх, бо зустріла його вивідчий і трохи понурий погляд, і був він зовсім не юначий, а начебто старому, зажитому чоловіку належав. І чулися в тому погляді притамований біль і страждання – жіноче серце відгукнулося на те з дивним і несподіваним для самої себе жалем. І не могла жінка збагнути, що стривожило її в цьому парубкові, тому посерйозніла і, вкраявши хліба, відступила набік, склавши руки на грудях.
– Мабуть, велику дорогу відбув, чоловіче, що такий марний?
Він зирнув на неї і приклався до борщу і їв з такою пожадністю, що знову спалахнув у її серці вогненний жаль.
4
Симон Левайда любив після денних клопотів вийти на ганок, гукнути до себе жінку і, сидячи на лаві отак біч-о-біч, побалакати неспішливо, ділячись господарчими турботами і оповідаючи про все, що примітив, надумав і вважав за потрібне зробити. Собаки теж любили цей мент тиші, приходили й лягали неподалік: один у траві, а другий на ганку, ближче до хазяїв: це дозволяв собі пес старіший і поважніший. Жінка, як звично, притакувала чоловікові, згоджуючись з усім, що він намислював, водночас викладала й свої турботи й потреби, а коли хотіла собі нової хустки, кунтуша чи намисто, то говорила про це саме в час таких вечірніх посиденьок. Тоді довкола них тонко плівся сутінок, мирно дзвеніли цвіркуни, а над хатою шугали туди й сюди прудкі й безшелесні кажани.
– Вже, місяць у нас новий стадник, – сказав Симон. – Іван Нечерда і хвалить його, й гудить.
– Чим же хвалить? – спитала жінка, гризучи соняшникове насіння.
– Тямущий він і діло швидко освоїв, – сказав Симон і потягнув з череп'яної люлечки.
– То й добре, – сказала жінка, випльовуючи лушпиння.
– Та не так уже й добре. Каже: якийсь він не в собі. Сидить і мовчить, словом не перекинеться. Не хоче й горілки по-приятельському випити, і так – наче робить усе з примусу.
– Не таке це вже зле, – зауважила спокійно жінка. – Чи з примусу, чи ні, а роботу робить.
– І непогано робить, – сказав Симон. – Іван Нечерда так і каже.
– То, може, погано, що він горілки не п'є? – спитала жінка іронічно.
– Воно непогано й погано, – сказав Левайда. – Людина не вовк, мусить жити з іншими людьми. Жити й дружбу водити. А він ні з ким дружби не водить, одно ходить по світі, як туман. Турбує мене це…
– А як на мене, він ладний парубок, – сказала господиня і відчула знову те
